22.3

Злива ринула тої миті, коли джип пірнув у чергову калюжу. Сем тримався міцно, але до кількох секунд у суцільній воді був не готовий і сьорбнув мерзенної каламуті, виплюнув соковитий листок із ненормальним як для рослини запахом смаженої курки.

– Зараз трохи потрясе! – гаркнув, перекрикуючи шум дощу, власник автомобіля. – І кейку я бачив! Може, пригальмувати? Всередину підеш?

Якби він запитав: «Може, зупинитися?», Сем би не роздумував. Гордість, звісно, має значення, але наступного разу хвіст білої істоти може затріщати й у зубах. Проте ці добрі безпосередні люди напевно чекали, що відважний капітан Олександр Райс заскочить у кабіну на ходу і вибачиться за мокре взуття. Краще перетерпіти. Попереду маячили якісь будівлі, отже найстрашніше позаду.

– Все нормально! – крикнув Сем і приготувався затримати подих, бо наближалася зелена латка дороги – мабуть, затягнута зеленню калюжа.

– Поважаю, справжній мужик! А кейок бережись, вони на старій шахті гніздяться! – І вікно зачинилося.

Сем справедливо розсудив, що якби кейки, ким би вони не були, створювали реальну небезпеку для позашляховика, який мчав на шаленій швидкості, Раїна не дозволила б «туристу» виконувати роль живої мішені, і цілком непогано пережив нову хвилю болота. Злива зіграла на руку: сморід і слиз змивалися майже одразу, листя не прилипало до шкіри та одягу.

Територію з будинками колись обгороджували високий насип і дріт. Колючий чи ні, Сем роздивитися не міг. Він лише бачив, що конструкція стара, місцями нахилена до землі, а там, куди мчав автомобіль, зіяє величезна дірка.

На насипі мотор заглох. Машина проїхала кілька десятків метрів і зупинилася за крок від неспокійного килима з товстого листя.

– Не бійся, заведемося! – грюкнув дверцятами насуплений друг Раїни. – Моя мала обов’язково забереться з цього проклятого місця. Так, лялю?

«І що ж тут прокляте?» – Сем зістрибнув на дорогу, запропонував допомогу.

Він не відчував ані страху, ні трепету. Подумаєш, занедбана територія і забобони… У світі такого повно. Звичайно, сутінки, дощ і розмитий обрій додавали навколишньому світу деяку потойбічність, від порожніх вікон напівзруйнованих споруд віяло первісним жахом, ледь чутний металевий брязкіт збуджував уяву, але насправді що може статися там, де немає головного хижака Всесвіту – людини?

У нагромадженні пластикових і скляних уламків, нині оплетених сухою лозою, заплакало немовля.

– Ви це чули?

Знайомий Раїни байдуже смикнув шиєю:

– Кейки.

До Сема почало потроху доходити.

– Птаорі? – Звуки, схожі на дитячий плач, видавали звірі на острові принца Енлана. – Для вас вони – кейки? Але чому? Вони чиповані? Ви полюєте на чипи? Неважливо. Це – не птаорі. Там справжня дитина!

– Усі так спочатку кажуть. – Співрозмовник не мав і тіні зацікавленості. – А насправді це просто кейка.

– Це не кейка!

Ось як пояснити? На Араколі, острові принца, Сем теж першої миті не зрозумів, що чує тварину, але сумніви розвіялися дуже швидко. Птаорі імітували людський голос. У ньому не було емоцій. Він звучав як запис, що повторюється без кінця, й ілюзія розсіювалася сама собою. А тут плакав малюк – зляканий, покинутий, голодний… У його слабкому крику відчувався такий розпач, що Сем попрямував до сміттєзвалища без зайвих суперечок.

– Ти! Дурне! – Друг Раїни не відразу це помітив і пошкандибав слідом, обережно підтягуючи ноги на слизькій дорозі. – Стій! Воно ж заманює тебе!

Немовля затихло, потім зайшлося несамовитим кашлем. Сем прискорив крок.

– Та стій же! Ну чому ідіоти такі здорові? Подумай сам, звідки тут діти?!

«Звідти, звідки Клон, Кібер і Кей, але вони – сучасний варіант існування поза держсистемою. Ще за часів Сестрички Лу сектанти викидали новонароджених, щоб ті не повторювали їхню долю, а ми на території секти», – Сем вступив у наче й неглибоку калюжу і провалився по коліно. Поки він вибирався, власник машини вигнав під дощ Раїну та братів Край, що почали лаяти «туриста» хто як умів.

Дитина вже ледь хрипіла.

«А раптом у них це нормально? Раптом вони знають, що там маленька людина? Раптом так заведено?!» – Сем перейшов на біг і відразу спіткнувся, розтягнувся в бруді, збив лікті об гостре каміння.

– Ну чому у світі так багато недоумкуватих?! – почув крик Раїни. – Хлоп’ята, де рушниці?

«Чому я не цікавився культом Сестрички? Дурень…» – Сем став навкарачки, готовий дорого віддати своє життя і переконання, і побачив очі. П’ять пар. Сині, фосфоресцентні, з великими зіницями та довгими віями, вони були за півтора метри від нього і, здавалося, існували окремо від тренованих, майже невидимих ​​у сутінках тіл.

– Кей… Чистісінький «Кей», – прошепотів Сем, збираючи сили для кидка вперед. – Зразковий приклад кей-продукції.

Одна з тварюк відкрила широку пащу і, ніби насміхаючись, жалібно заплакала.

– Я справді ідіот… – Звук діяв на мозок, заважав думати раціонально. – І весь світ – ідіоти, бо вірять у нещасних птаорі… А хтось десь вважає себе дуже розумним… І грошенята від благодійності отримує, і має привід воювати з сектою. Подвійний зиск.