18.2

***

/Імодаліс/

Сем не вважав себе щасливцем. Якщо щось могло піти шкереберть, воно спішило до провалу широчезними кроками. Іноді це рятувало від ще більших втрат, але найчастіше завдавало суцільного головного болю.

Сьогоднішній день не вдався від самого початку, і не було причин думати, що доля ні з того ні з сього змінить гнів на милість.

Паски безпеки застебнулись автоматично, парашут розкрився – чим не плюс? Крісло плюхнулось у воду недалеко від берега – знов-таки плюс, хіба ні? Патрульного віднесло на кілька кілометрів убік – величезний плюс, і обговорювати нічого!

Але всі надії перекреслював жирний мінус: латана-перелатана морська яхта без розпізнавальних знаків, що йшла до Сема на всіх парах. Зовні вона була смішною, а не загрозливою, проте в пам’яті ще не померкло зруйноване бунгало принца, тож іронізувати не хотілося.

Вітрила, що на більшості нинішніх кораблів виконували чисто декоративну роль, були підняті. На сіро-блакитних, наполовину облуплених бортах виднілися білі залишки якихось написів, поверх них – майже стерті жовті каракулі і брудно-зелені, ймовірно маскувальні плями.

На носі стояли троє худорлявих, засмаглих до чорноти хлопців у шортах і майках пісочного кольору. За тріснутим склом кабіни маячив ще один (або одна), якщо Сема не обманював зір. За спиною у всіх чотирьох висіла зброя – справжня, а не гуманні паралізатори. Не із сучасних каталогів, о ні! Лазерні гвинтівки старої моделі (здається, «Туманний Орел»-5) або ж талановиті саморобки на основі тих самих «Туманних Орлів».

Не сповільнюючи хід, яхта пронеслася повз.

«А в чому підступ?» – Сем встиг здивуватись – і відразу ж охнув, бо його разом із кріслом і не відчепленим парашутом захопив тяговий промінь і потягнув слідом, прискорюючись надто швидко як для стандартних протоколів.

«Хтось грається з налаштуваннями. Світ переповнений ідіотами», – швидкість зростала, яхта наближалася, нутрощі збиралися помінятись місцями, а якщо не допоможе, в екстреному порядку рятуватися втечею.

– У-яу-у! – зойкнули поруч.

– Малий!

– У-яу-у-у! – Лайс борсався в парашуті і явно радів водним процедурам. – Яу-у!

– Та що ж ти бігаєш за мною? Киш!

– Ау-у!

Кишнути знову Сем не встиг – влетів на палубу як зафутболений м’яч і порадувався тому, що після падіння на воду не відстебнув ремені безпеки, інакше б одним переломом не обійшлося. Лайс спланував вниз на парашуті і показав чудеса кмітливості – затих.

Озброєна трійця дивилася на нагромадження ударостійкого пластику, металу і тканини, що зайняло чверть вільного простору, і мовчала. За гвинтівки не хапалась, і те добре, хоча в насторожених поглядах проскакувало щось незвичайне.

Побоювання?

Та ні, чого б це? Добряче пом’ятий беззбройний чоловік зовсім не богатирської статури – не той супротивник, що розкидає банду однією лівою. От би мати хоч найдешевші імпланти… Сем не збирався зраджувати собі й визнавати ефективність кіберпродукції, але на мить уявив, як влаштовує супротивникам грандіозний сюрприз, і криво посміхнувся.

Хлопці зіщулилися. Наймолодший (худий курносий блондин з ластовинням по всьому обличчю) почав нервово смикати ремінь гвинтівки. Старший (теж непоказний блондин, але інтелектуальніший на вигляд) штовхнув його по кісточці і продемонстрував ідеальний прикус. Третій юнак споглядав синю даль і вдавав, ніби несподівані гості його не цікавлять, хоча косився так інтенсивно, що ризикував зламати очі.

– Як життя? – Сем любив мовчання, але не тоді, коли в центрі уваги був він сам. – Спекотно сьогодні. Ні вітерця… Я так розумію, почався сезон штилів?

– О боже, боже, боже! – По натертій до блиску палубі швидко зашльопали босі ноги. – Боже мій, це і справді він!

Сем, намагаючись уникати різких рухів, повернувся на звук розкотистого жіночого голосу.

– Жодних сумнівів, це я, – сказав, розглядаючи масивну кучеряву жінку років п’ятдесяти, що вибігла з рубки.

Те, що вона згадувала бога, а не Сестричку Лу, злегка похитнуло теорію про сектантів, але зброю ця нова, дуже екстравертна особистість мала теж.

Вона була з тих, про кого кажуть «ніде не пропаде». Не товста, але висока і велика, з добре розвиненою мускулатурою і вражаючими формами, незнайомка справляла враження колишньої важкоатлетки. На її розтягнутій блідо-зеленій футболці виднілися чорні та бурі плями, з-під довгих шортів виглядав еластичний бинт, на гомілці наливався свіжий фіолетово-червоний синець. Косметикою ця жінка не користувалась, і навіть не намагалася приховати підбите око, розквашену губу та вибитий передній зуб.

– Ну ти і крутий, хлопче! – Попри побоювання, вона не стиснула Сема в обіймах, а ляснула по плечу. Рука на кілька секунд оніміла. – Давай же, розповідай! Як ти це влаштував?

– Пощастило. – А як іще пояснити ті п’ять хвилин плутанини, що дали змогу уникнути наручників? – Думаю, поліція має сканери еліанського виробництва. Зі скануванням облич у них великі проблеми, а документи на мені висіли чужі.

– Поліція – то таке, особливо в цих краях. – Незнайомка точними, добре відпрацьованими рухами прибрала ремені безпеки і простягла Сему широку шорстку долоню. – Вони не надто стараються. Знають, що їхнє болото не краще за наше. Я Раїна. Наголос на останньому складі, зрозумів? Раїна Край. Не чув про мене?