17.4

Сем не спішив із подяками.

Від раптової доброти принца віяло каверзою. Використання чужих документів на планеті, де система розпізнавання облич ідеальна, тим паче документів людини, чиє вбивство тобі ось-ось пришиють, – вершина дурості. Спіймають на місці злочину – ніякі виправдання навіть не слухатимуть. Не те щоб Сем вірив у силу правосуддя, особливо місцевого, але й не хотів самостійно пхати голову в зашморг.

Він примружився, розглядаючи флаєр, що швидко наближався. Сумнівів майже не залишалося: до острова мчала поліцейська машина, і патрульний, напевно, вже доповів керівництву про ситуацію.

Плюс: сектанти (якщо вони не плід уяви Енлана) не нападуть.

Мінус: скоро тут буде повно людей у формі. Нема сенсу мріяти про те, щоб втекти на яхті, – спочатку на морській, потім – на космічній.

– Я помилився, принце. Сьогодні удача на вашому боці.

Тиша. Ні нерівного дихання, ні сопіння лайса, ні шереху одягу по піску. Тільки ледь чутний гуркіт мотора та писк сигналізації у зруйнованому будинку.

Сем повільно перевів погляд униз.

Енлан дивився в небо застиглими очима. На його обличчі назавжди залишилася легка задоволена посмішка, витягнута рука вказувала на південь.

Лайс сидів поруч, склавши передні лапки, і про щось напружено розмірковував.

– А я думав, гірше бути не може, – вражено пробурмотів Сем і ступив уперед. Притиснув пальці до шиї принца, сподіваючись на диво, але Всесвіт вирішив не втручатися з допомогою. – Чорт! Тепер нам не викрутитися, малий. Ми в пастці.

Лайс стрибнув. Врізався Сему в голову як пухнастий футбольний м’яч, перекинув на гарячий пісок, ще й потягнув геть, вчепившись кігтями всіх кінцівок у м’які тканини обличчя.

Біль не відчувався – тільки нереально сильний тиск, немов на фізіономії зімкнулися чотири величезні прищіпки. Сем на мить розгубився, втратив орієнтацію, у безуспішній спробі скинути тварину почав качатись і відкотився до ідентифікаційної картки принца, схопив її замість найближчої каменюки, замахнувся і…

Залишки стіни бунгало впали, сховавши Енлана повністю. Лайс зіскочив на землю і заскавулів у своїй звичній манері.

– Не смій так більше робити! – гаркнув Сем, розлючено мацаючи начебто неушкоджені очі мокрими від крові руками. – Онікська тварюка!

«Я тобі життя врятував, хазяїне», – читалося у безневинному погляді звіра, і від цього мороз ішов поза спиною.

Сем витерся рукавом, підозрюючи, що стало ще гірше. На спеці тонкі струмочки крові підсихали миттєво, особливо розмазані тканиною на велику площу.

– Ти! Ще раз на мене кинешся – залишишся на Імодалісі!

Лайс дивився з докором і ніби нагадував: у невдячної людини немає шансів покинути планету ні самостійно, ні з войовничим жовтим другом.

– Втікай, дурню. Живи серед птаорі. Ти вправний у виживанні.

Лайс відвернувся і почав рити пісок. Сем глянув на поліцейський флаєр, а коли опустив погляд, тварина вже зникла.

– Не здивуюсь, якщо скоро твої родичі еволюціонують до розумної форми життя, малий. Мені б таку кмітливість…

Поліцейський флаєр зайшов на посадку. Він не включав ні мигалки, ні сирени, але герб на його череві недвозначно пояснював, хто завітав і чому опиратися марно.

На Сема впав ледь помітний удень промінь сканера. Заметався по обличчю, пробіг тілом…

«Цікаво, мене воскресять задля показового судового процесу чи обійдуться без формальностей? Напевно, обійдуться. Піар їм потрібен, а мій довгий язик – ні. З іншого боку, вкоротити його не важко», – Сем скривився, уявляючи свою брудну, закривавлену, опухлу і покриту синцями пику на великих екранах.

Флаєр каменем впав униз і завис перед ним.

– Ваша високосте! – Зсередини вискочив розчервонілий молодий патрульний. Продемонстрував чи то уклін, чи напад радикуліту, і заштовхав остовпілого Сема на переднє пасажирське сидіння. – Не турбуйтесь, ваша високосте! – Поліцейський так хвилювався, що, повертаючись за штурвал, врізався чолом у скло. – Скоро ви будете у найкращій лікарні Версани.

– Я б віддав перевагу найближчій. – Несподівана плутанина не могла продовжуватися довше, ніж кілька хвилин, і Сем, вслухаючись у рівний гул мотора, прораховував варіанти. Всі вони закінчувалися крахом, проте опускати руки не хотілося. – І ручне керування. Не довіряю автоматиці.

– Так, ваша високосте! – Патрульний корився охоче, Сем ледь не завив від наївності цього хлопця та наслідків, що його чекали. – Лікарня біля алланітопереробного заводу обладнана чудово, команда досвідчених лікарів у повній готовності і вдень, і вночі. Вас прооперують негайно.

– А мене треба оперувати? – вирвалося ненароком.

Поліцейський став відверто червоним і мимохіть торкнувся свого обличчя.

– Я… Я думав… Ви… – забурмотів ніяково. – Шрами ж залишаться…

«Одним більше, одним менше… Це ж просто подряпини», – ледь не ляпнув Сем.

Потім згадав, що у принців життя особливе, і прикусив язика.