17.2

***

/Імодаліс/

Після Онікса-12 Сем знав, що язик лайса нагадує мокрий наждачний папір, і зрадів болючим дотикам до свого обличчя більше, ніж якби йому повідомили про виграш у лотерею. Це означало, що нічого не закінчено. Якою б не була реальність, Олександр Райс поки живий і перебуває…

Кхм. Щоб це визначити, треба було розплющити очі, а на них стояла кігтиста лапа пухнастої кульки, що стала помітно важчою.

Сем ворухнув рукою, не сподіваючись ні на що добре. М’язи затерпли, отже, він зв’язаний. Але стяжка на зап’ястях несподівано легко розійшлась, і тіло звело судомою від раптової волі.

– Твою ж… Гей, ти! Киш!

Лайс втік без нагадувань. Відстрибнув, залишивши слід пазурів, і щось зацвірінькав.

– Відчепись… – Обличчя опухло, шия не слухалась, язик ледве ворушився. – Мене наче душили? Взагалі чудово… Де ми? Що це за смітник? Ох ти ж!..

То був чудово обладнаний будинок принца. Був – бо в ньому не залишилося жодної цілої речі. Нутрощі надсучасної техніки валялися на відірваних, побитих і погризених панелях, від упаковок знищених напівфабрикатів рябіло в очах, наповнювач меблів покривав навіть стелю, скляні уламки нестерпно блищали в променях південного сонця.

Порожнеча на місці вікон та вхідних дверей, три дірки у західній стіні, одна – у східній. Якась труба біля самого порога, калюжа чогось розплавленого під металевим столом, зіжмаканим як аркуш паперу, мерзенний тонкий звуковий сигнал (уціліло ж щось, подумати тільки!) і сморід спаленої шерсті.

Інші деталі Сем вловити не міг. Голова йшла обертом, все навколо коливалось і змішувалося, створювало фантасмагоричні картини і погрожувало звести з розуму.

Чогось не вистачало, це факт. Чогось важливого. Елементу, без якого все навколо не мало сенсу. Ключової фігури.

Енлана.

– Гей, ти! – Сем, намагаючись встати, ще глибше подряпав і без того подерту руку. Відкинув шматки стяжки, гидливо зірвав з шиї зашморг, глянув на відірваний комір сорочки, що тримався на нитці, і нарешті відчув, як болить геть усе. – От якби ти розмовляв… Що тут було? Артобстріл?

Лайс повернувся задом і зашурхотів великою упаковкою дієтичних чипсів. «Мінус сорок калорій на сто грамів продукту», – обіцяв яскравий напис. Від специфічного хімічного запаху накочувала нудота.

– Кинь гидоту! Кинь!

Лайс притиснув здобич до черевця короткими передніми лапами і неприродно великими стрибками помчав назовні. Коли він пробігав повз, аромат добавок вдарив у ніс аж надто сильно. Сем закашлявся, зігнувся в три погибелі і помітив у себе під ногою рукав з емблемою яхт-клубу, щедро заляпаний кров’ю.

– Чорт… Тільки не кажи, що ти з’їв принца, малий.

Лайс обернувся біля дверей. У небесно-блакитних очах тварини читалася така образа, що Сем повільно обмацав свою голову, шукаючи ознаки струсу чи лоботомії.

– Не дивись так. І без тебе знаю, зі мною не все гаразд. Скільки часу?

Наче у відповідь на буденне питання зовні почулися стогони і прокляття.

– Краще б ти його зжер… Чесно, я б не сварився.

Лайс моргнув і вийшов у сліпучу спеку з виглядом «я запам’ятав це, кепе».

Намагаючись не зачепити калюжу незрозумілого походження, Сем за допомогою зім’ятого столу повернув собі подобу вертикального стану – нехай жалюгідну і нестійку, як на ілюстраціях до теорії еволюції, зате це різко підвищило самооцінку і покращило напрям думок.

«Поруч зі мною все руйнується. У всіх сенсах…» – але безжальне сонце наближалося, і десь там, під його променями, була мета. Вона не вимагала роздумів. До неї вели інстинкти.

Ґанок був чорний від гару, поріг видертий і відкинутий під уже погаслі кущі, двері перетворилися на нерівні згустки металу. Неглибокі ями покривали все в полі зору, на відстані шуміли налякані птахи, а лайс витанцьовував навколо притисненого шматком стіни Енлана і запопадливо поглядав на господаря, ніби чекаючи підтвердження наказу. Поряд лежало понівечене вибухом тіло птаорі, щедро нашпиговане сміттям.

– А я думав, що сьогодні не мій день. – Вразливий стан принца повертав Сему сили швидше, ніж будь-який відомий світові стимулятор. – Погано, що спека нестерпна. Я налаштований на довгу розмову.

– Скоро сектанти повернуться, – палко заговорив Енлан. – Вони не очікували побачити тут людей, але й свідків не залишать. Птаорі – їхня священна війна, та навіть найвідданіший фанатик не піде добровільно на рудники. І поліція вже в дорозі, сигнал не міг не спрацювати. У вас мало часу, Олександре.

– У вас, принце. – Пересушене повітря не дозволяло дихати нормально, і Сем трохи запинався, та й поняття «сектанти» і «неймовірно потужна зброя» не хотіли складатися в одне речення. – На сонці ви довго не протягнете, а причин вам допомагати у мене немає. Хоча зачекайте, я не встиг поставити одне просте запитання. Дасте відповідь? Є невеликий шанс, що мені перехочеться вас убивати.

– Сектанти прийдуть за нами, – торочив своє Енлан, ніби не помічаючи, що його вкрито бетоном як ковдрою. Імпланти, напевне, допомагали триматись. –  Вони не пощадять ні вас, ні вашу шавку!