РОЗДІЛ 17.1. Смерть і сонце

/З відеоблогу Коте Ріни/

/текст/

Пані та панове, вас так багато і ви верзете такі нісенітниці, що мені соромно за весь людський рід. Майте самоповагу, не копіпастьте чуже марення. Ні, я не про новини про смерть Сема. Залишмо це на совісті Імодалісу.

Йдеться про «Селестину».

Пам’ятаєте історію круїзного лайнера? Три із чимось тисячі пасажирів, терористи, загибель майже всього екіпажу? Впевнена, що скандали добору ще не витіснили це з вашої пам’яті. Якщо витіснили – не страшно. Я нагадаю. На відміну від вельминешановного пана Міна, що відучора поливає Олександра Райса брудом усіма доступними способами, я розповім вам правду про «ревнивця, рогоносця, дружиновбивцю і душогуба Райса».

Я була там. Так, люди, я пройшла через те пекло разом із Семом, хоча на той час він і не підозрював про моє існування. Я бачила все! Його любов, страх, розпач… Звідки пану Міну знати, що це таке? Кабінетні щури геройствують на папері, а під дулом бластера перетворюються на желе.

Перейдіть за посиланням під відео. Це мій щоденник. Справжній. Трохи скорочений, але зараз нікому не цікаво багато тексту.

В ньому – правда. В офіційних звітах про «Селестину» вона теж є, та тільки їх шукають п’ятдесят разів на годину, а одкровення пана Міна – п’ять мільйонів разів. Адже брехня яскравіша. Чоловік застукав дружину з коханцем і позбувся її під приводом боротьби з тероризмом. Краса! Рейтинг гарантовано.

Арчі Міне, скоро я прийду до вас, і тоді ви захочете опинитись на «Селестині». Всі інші – прочитайте і задійте врешті мозок. Коментарі вимикаю, нехай неадеквати чешуть своє его в іншому місці.

Усім добра.

Окрім пана Міна. Йому я шлю промені діареї.

***

/З неопублікованого щоденника Коте Ріни (уривок із роману «Каселона. Шалений рейс»)/

…Плач і крики назавжди в’їлися в пам’ять. Я стояла там, у центрі подій, марна і жалюгідна, винна і в бійні, і у своєму безглуздому існуванні. Люди гинули від ран, медики не встигали приділити увагу всім, а я… Я могла б рятувати життя, але мої руки проходили крізь оточуючих!

Якоїсь миті я побачила його. Як і раніше, він дивним чином виділявся з юрби, хоча у зовнішності цього пасажира не було нічого примітного.

Олександр Райс шукав свою дружину. Затискав розірвані артерії, притримував розрізані уламками скла животи, майстрував із підручних матеріалів шини – і шукав її, не зупиняючись ні на мить.

Він здавався несправжнім. Серед болю і страху він поводився на диво стримано. Не робив зайвих рухів, не панікував, не здригався, коли з ресторану долинали постріли.

Допомагав і шукав.

Я подумала, що в нього зовсім нема почуттів. Він нагадував кіборга, який отримав наказ. А потім упіймала його погляд, і стало соромно до глибини душі.

Цей чоловік страждав так сильно, що мені й уявити складно. Він розривався між громадянським обов’язком і бажанням відшукати дружину. Райс божеволів від розпачу, але допомагав тим, хто стікав кров’ю поруч із ним, і виводив з місця вибуху тих, хто метався в паніці, завдаючи пораненим ще більше ушкоджень.

– Не хвилюйся за свою дружину! – Як же я хотіла, щоб він мене почув! – Це сектор А! Перший клас! Її тут немає! Не муч себе! Вона – щасливиця, бо має такого дбайливого чоловіка!

Незабаром загальний шум перекрився гучним оголошенням. Помічник капітана просив пасажирів, у яких є медичний досвід, надати допомогу команді. Також усім пілотам треба було йти у службовий сектор.

Я пам’ятала, що Райс – пілот.

Я була впевнена, що він проігнорує повідомлення.

І я б ніколи не припустила, що на «Селестині» він виявиться єдиним дієздатним пілотом.

Чи єдиним, хто відгукнувся?

Потім начебто спливли інші імена… Відомі, якщо вірити ТВ-каналам Онікса. Для мене вони нічого не означали, та й хто я така, щоб їх у чомусь звинувачувати?

Райс запитав, чи склали список заручників, і, отримавши негативну відповідь, попрямував у рубку. Вибух пошкодив автоматику, вимагалось ручне управління… Потім репортери охрестили це подвигом, трохи згодом – дивом, ще пізніше – нечуваним везінням. Ніхто не казав, що пілот звичайних транспортників та космомаршруток надривався як проклятий, щоб повернути контроль над лайнером і вирівняти курс. Дякували долі, а не якомусь Олександру Райсу.

Та врешті і йому дісталося сповна уваги. Ніхто не побажав би собі такої слави…

Кілька годин стояло затишшя. Люди не розуміли, чому загарбники нічого не роблять. Терористи могли витребувати рятувальну шлюпку і розчинитися в безкінечності космосу, а натомість просто тягнули час!

Наближався Онікс-1. Звістка про те, що відбувається на борту, досягла поліції, з хвилини на хвилину очікувалося прибуття спецслужб.

Щось назрівало… Всі це відчували і тремтіли від жаху!

Незабаром Мак і Кореш’я покинули ресторан, прикриваючись заручниками: невідомою мені повненькою дівчиною з довгим темним волоссям і… Вандою. Тією самою Вандою, що фліртувала з Іліасом Меттом. Наскільки далеко зайшли їхні ігри? Це була не моя справа, але я знала: якщо з нею щось трапиться, Метт не литиме сльози.