16.2

– «Заро», висувний диван. – Як же приємно віддавати накази, знаючи: бортовий комп’ютер їх не проігнорує! – Сідайте, інспекторко Ліс. Почувайтесь як удома. – Ха! Навряд чи вдома Ада Ліс мала постер із мутованим аліанським черв’яком на фоні ядерного «гриба». – Ви наче з салону краси, незважаючи на важку дорогу. – Атрік залишився стояти, але повернувся так, щоб не затуляти плечима зображення, на які інспекторка намагалася не дивитись. – Чи можу я вам щось запропонувати? У нас є чудовий холодний чай з Імодалісу, дуже збадьорює.

Ада кинула швидкий, явно задоволений погляд на начальника і повільно кивнула. Потім сіла на краєчок дивана, елегантним рухом прикрила спідницею коліна й втупилася в простий зелений килимок, наче створений для того, щоб на ньому відпочивав погляд.

Килимок розплющив очі, пустив сльозинку, продемонстрував попелясто-сірий напис «Не спалюй траву, покидьку, в ній живемо ми!» і перетворився на зображення обвуглених їжаків.

Інспекторка здригнулась, прокашлялась і повністю зосередилася на Атріку.

– «Заро», фірмовий чай! – наказав він, дещо красуючись.

Як і кава, чай відрізнявся від найдешевшого лиш концентрацією ароматизаторів, але люди чомусь сприймали це як знак якості та особливої поваги, навіть інспекторка Ліс почала дивитися менш вороже.

– Перш ніж ми почнемо безглузду бюрократичну метушню і зненавидимо одне одного, пропоную прояснити важливий момент, – мовив Атрік своїм найулюбленішим тоном, який чомусь дратував опонентів з першої секунди розмови, однак за належного тиску додавав словам переконливості. – Чому за останні пів години людей сто розповіли мені, яким чудовим був Райс і якою страшною смертю він помер?

Ада несподівано шморгнула носом і витерла мізинцем сльозинку.

– Можливо, тому що він і справді був гарною людиною? – пробурчав Ноан, явно зачеплений тим, що Атрік звертався до інспекторки.

– Був? Вибачте, але це не витримує жодної критики, особливо з ваших вуст.

– А що не так з моїми… кхм, вустами? – Інспектор зацікавлено подався вперед.

Атрік похитнувся на п’ятах, сховав кулаки за спиною. Роздуми про Імодаліс ніколи не давалися йому легко. Накочувала безнадійна лють, гнів вимагав виходу… Одного разу стриматися не вдасться, але поки що емоції були під контролем.

Більш-менш.

З кожним днем все ускладнювалося.

– Ви – офіційна особа, а поки що жодна з офіційних служб Імодалісу не заявила про смерть Олександра Райса. Я звідти, інспекторе Ноан, і я знаю процедуру. Так, Райс – герой усіх новин, але це типовий сценарій нагнітання. Через сорок вісім годин він досягне піку і почнеться спростування. Загалом про королівство говоритимуть з тиждень. Постраждає лише репутація деяких видань, але їм не звикати.

Ада знову схлипнула.

– Тільки між нами. – Ноан штурхнув ногою килимок, щоб той знову засяяв ніжною зеленню, і стишив голос. – Офіційне підтвердження вийде пізніше. Інформацію справді притримують заради вечірніх новин. Олександр Райс загинув під час вибуху о шістнадцятій двадцять за місцевим часом, це підтверджують записи камер відеоспостереження. За тих обставин ніхто не міг вижити.

– Ні людина, ні дешева аліанська техніка? – скептично уточнив Атрік.

– Абсолютно точно.

– І як ви поясните той факт, що медичний браслет Райса прожив зайві кілька годин і до самого свого кінця транслював показники активної життєдіяльності?

Ада охнула, на фізіономії інспектора Ноана не з’явилося жодного натяку на сум’яття:

– Труп є. Чоловік, багато імплантів, за зовнішніми параметрами збігається з Райсом, аналіз ДНК…

– Зі стовідсотково натуральним Райсом? – перебив Атрік. – Розслабтесь. Імпланти – це класика кіберіндустрії, на Імодалісі таке дуже цінують. Хочете мати всі органи про запас – замовте клон з пригніченою мозковою активністю. У розвинених світах це визнано неетичним, але в нас… У нас дозволено все. Якихось п’ять-десять років прискореного розвитку, і ви володієте собою. Надихає, так?

– У Райса був клон? – Ноан аж скривився, демонструючи своє ставлення до цієї ідеї. – Не вірю. По-перше, – він з натяком обвів рукою інтер’єр, – клон не кожному по кишені. По-друге, Райс з Аріппи, а там до прав людей і недолюдей ставляться до кумедного строго навіть за моїми особистими мірками.

Атрік отямився. І то правда, він занадто захопився, будуючи теорію змови. У нинішній ситуації говорити про клонів просто смішно. П’ять років тому звичайний хлопець Олександр Райс тихо-мирно жив із обожнюваною дружиною Вандою, мав нудні плани сімейного майбутнього і навряд чи припускав, що одного разу його домівкою стане стара космомаршрутка.

«У Райса немає імплантів і він був живий після вибуху, але загиблого впізнали за ДНК. Гаразд, із клоном я погарячкував. А якщо генетичний матеріал Райса використовувався під час створення однієї з моделей кіборгів? Це тільки звучить як божевілля. Відомі люди торгують частинками себе, а після «Селестини» Райс на короткий час став дуже знаменитим і вічно п’яним. Його могли вмовити, та й кіберів вирощують років за три-чотири», – розмірковував Атрік під пильним поглядом Ади Ліс.

«Не могли, бо він ненавидить кей-продукцію. Навіть людиноподібних роботів уникає, хоча вони до кіберіндустрії давно вже не належать», – нагадав здоровий глузд.