15.4

– У тебе насичене життя, доку, – нарешті промовив технік.

– Угу.

– І ти гарна, коли поводишся як людина.

– Угу.

– Не заперечуєш, якщо я знайду тобі більш жіночну футболку?

– Угу.

Атрік голосно зітхнув:

– Неприємно почуватися порожнім місцем, як гадаєш?

– Угу.

– Вибач за тріску, доку, і постарайся не спровокувати міжнародний скандал своїми експериментами.

Матіса відвела погляд від екрана й висмикнула халат з-під крісла. Все-таки він спричиняв дискомфорт, та й червона смуга на шиї починала свербіти.

– Я намагаюся, – відповіла рівно. – Мене влаштовує і моє життя, і мій одяг. Мені начхати на образи доти, доки вони не зачіпають добрих людей. Ще щось?

– Вибач, доку, – повторив Атрік. – Я помилився. Не варто було вивчати Райса за тією книгою, у ній немає ані слова правди.

– Зараз ти помиляєшся ще більше, і книга тут ні до чого, – пробурмотіла Матіса, розтираючи шию.

– Ось тільки не треба захищати кепа, він давно не хлопчик і мав наростити товсту шкуру! – Технік, схоже, переконував себе.

– Не треба використовувати людей, і тоді шкура не знадобиться нікому й ніколи, щоб це не означало.

«І не треба терпіти те, чого можна позбутися за секунди», – хотілося додати і роздерти шкіру над ключицями до крові. Здається, пішла якась алергічна реакція – чи на тиск коміра, чи на рослини, що активно росли в медпункті.

– Як скажеш, доку. Ти ж у нас профі у стосунках.

– Згодна.

Атрік залишив медпункт у поганому настрої, але Матіса забула про його невдоволення, перш ніж у коридорі стихли кроки. Вона не шкодувала про різкість. Якщо не казати правду прямо, то хто її скаже?

«Я вирішу своє завдання, а з усім іншим нехай розбирається Райс. Мені потрібна консультація спеціаліста з кіберпротезування та відвертість того, хто знає все про Дослідницький центр Онікса. І гроші. Без грошей нікуди», – Матіса кинула в рот таблетку від алергії, потім із сумнівом зиркнула на залишки агафи рейнської, але відкинула ідею вдосконалити процес її перероблення і зварити якісне «зілля».

По-перше, це бридко. По-друге, займатися цим у дипломатичній зоні, будь-якої хвилини чекаючи позапланову інспекцію, надто ризиковано. По-третє, поруч немає ринку збуту, тому будь-які плани щодо цього безглузді.

«Швидко заробити багато грошей», – Матіса й сама не помітила, як вбила термінове питання у пошуковик.

Варіанти відповідей не демонстрували різноманіття. Грати на біржі, заснувати стартап, вийти заміж за мільйонера, пограбувати банк… Старанна дівчинка Мотя вважала, що такі статті пишуть не всерйоз. Потім побачила ще одну пропозицію.

«Довести існування неіснуючого».

Що за дивне формулювання? Те, що не існує, не існує за визначенням. Але фонд фінансувався щедро. Це дивовижне починання обіцяло золоті гори. Матіса на секунду навіть пошкодувала, що ілюзії – не її пристрасть.

Прикро… Такий простір для роботи уяви!

Взяти хоча б примар. Це ж просто! Намовляєш когось із еліан у псі-формі і морочиш голови. У різних ТВ-шоу таке часто роблять, і нічого, масовий глядач задоволений.

У незачинені Атріком двері тихенько пошкрябали. Якби на «Каселоні» були миші, Матіса не звернула б на цей звук уваги, але гризуни погано приживалися на космічних кораблях.

– Заходьте, Фанні.

Жодної реакції. Матіса встигла і пошту перевірити (ні знайомий із Дослідницького центру Онікса, ні контакт зі Служби безпеки Мебіса, ні колишній начальник – свідок події в барі, ні фармацевтична компанія, ні фахівець з кіберпротезування поки що не відповіли), і підкоригувати температурний режим для агафи, і навіть зазирнути на віртферму лайсів, коли з коридору потягло прохолодним повітрям.

Фанні, вона ж Енні, вона ж – Юналі Солай, молодша дочка збіднілого аристократа (якщо вірити дуже сумнівним документам, то навіть принца) і бездарної співачки, сестра двох дрібних кримінальних елементів із Мебіса, племінниця галанетного екстрасенса і засновниці мережі розважальних закладів «Останнє бажання» та наречена «великого боса» містечкового масштабу переступила поріг.

– Пані Лью, я дуже потворна? – запитала нещасним голосом.

На фотографіях з досьє Юналі Солай була справжньою лялечкою. Матіса, не обертаючись, чесно відповіла, що незворотних змін в організмі Фанні не сталося, здоров’я покращити можна, а там і краса повернеться, переживати не треба.

– А можна якось так, щоб незворотно? Назавжди? І пластика щоб не виправила?

– Можна, звичайно. Природним шляхом років через шістдесят-сімдесят.

– Але мені треба зараз! – прохникала дівчина. – Вони йдуть за мною! Вони знайдуть мене! Я не повернусь туди!

Матіса перевела подих і з жалем вимкнула екран.

– Докладніше можна? – Вона повернулась до Фанні разом із кріслом, що знову захопило халат, але цього разу не надто міцно. – Туди – це куди?