14.4

– Роботи професора Родаса Торна щодо кіберпротезування. – Принц залишався серйозним. – Їх вважають втраченими.

– Я схожий на того, хто має світову сенсацію?

Енлан посміхнувся.

– А я схожий на принца? – запитав з гіркотою і…

Сем не вловив емоції, яка промайнула так швидко, що здалося – вчулось. Наче зловтіха? Та ні, чому б це?

– Не можу сказати з упевненістю, документи ви мені не показували.

Співрозмовник вищирився й потягнувся до нагрудної кишеньки, але перш ніж з’явилась ідентифікаційна картка, найближчі кущі ожили.

Їх було троє. Сем не надто переймався природою, але сказав би, що ці істоти нагадують помісь кролика, бобра та сови. Їхні тіла покривала коротка жовто-бура шерсть, товсті безволосі хвости служили додатковою опорою, на гарненьких голівках стирчали широкі вуха і темне блискуче пір’я, неприродно великі очі дивилися, не кліпаючи, і від їхнього сяйва ставало моторошно.

– Птаорі, – буденним тоном повідомив Енлан. – Безкрилий молодняк, старші міняють колір і мають ріжки. На нас не нападуть, а вашою шавкою закусять.

Сем сумнівався, що у Всесвіті знайдеться істота, здатна закусити лайсом, але обернувся і покликав малого.

– «Гей, ти, киш звідси»? – Принц скептично вигнув білясту брову. – І воно реагує на це?

– Люди реагують. Нема людей – нема проблем.

– Мені подобається такий підхід, – схвально кивнув Енлан. – Люди – зло.

Найбільший із птаорі видав жалібний писк, схожий на плач немовляти. Подібність була настільки сильною, що Сем мимоволі здригнувся. Він байдуже ставився до дітей у глобальному сенсі слова, але реалістичний голос маленької людини, яка потрапила в біду, зачіпав невідомі струни десь у глибині душі.

– Знаєте, як у нас кажуть? – Енлан, наче й не було нічого, крокував уперед. – Птаорі – наші гріхи. За це Сестричка Лу їх і зненавиділа. Хочете трохи історії та легенд? Історія: у другому-третьому столітті колонізації новонароджених часто викидали у глухих місцях, щоб урятувати від боргів предків. Милосердна Сестричка Лу це схвалювала. Вона жила років триста п’ятдесят тому, прославилась як утішниця пригноблених. Працювала на швидкій і виконувала всі прохання про евтаназію, навіть якщо їх озвучували родичі, а не хворі. Її розстріляли після дворічного судового процесу, але шанувальників у неї знайшлося чимало, і досі несуть щастя у кожен дім.

– А легенда?

Принц скривився.

– Легенда з’явилася в ті ж часи. Птаорі – жертви Сестрички Лу, які не погоджувалися померти і тому не можуть покинути наш світ. Самі розумієте, сектантам ідея про те, що їхнє божество вбивало без розбору, псує життя. Чисельність птаорі швидко скорочується.

– Скорочувати чисельність сектантів не пробували? – пробурчав Сем. – Я не зоолог, але впевнений, це допоможе краще, ніж листівки та семінари.

Принц досяг низького, наче вдавленого в землю ґанку, і розблокував електронний замок. Зсередини бунгало відразу ж вискочив робот-прибиральник і почав знищувати пил, листя і пелюстки якихось дрібних квітів на високих стеблах, що нагадували декоративні рослини, але росли навколо зовсім хаотично.

– У сектантів, уявіть собі, теж є права. – Енлан приклав руку козирком до чола, розглядаючи птаорі, що бігали за лайсом. – Вони, виявляється, також люди. Проходьте. – Він відштовхнув робота ногою і відступив. – Шавку кидаєте? Вона вертлява, але птаорі дуже витривалі. Я серйозно. Казав же, у мене була така малеча. Страху не знала, а як кров бачила, то зовсім дуріла.

Сем байдуже знизав плечима і переступив високий поріг. Лайсу не завадить трохи фізичної активності, а птаорі – це справа Імодалісу.

Зовні бунгало не відрізнялося від зображення на листівці із серії «Романтика занедбаних місць», а от усередині панувала цивілізація. Складалося враження, що за обвішаними екранами стінами розкинувся сучасний мегаполіс, а не скніє віддалений острів. Сем ніби потрапив у номер люкс найкращого готелю планети і на мить навіть розгубився, намагаючись подумки об’єднати дві на перший погляд несумісні реальності.

Підозри спалахнули як після великої порції каталізатора. Навколо була техніка, причому техніка якісна, а не одноразові підробки.

Кліматичні пристрої підтримували оптимальну температуру і вологість, датчики стежили за кількістю пилу та мікроорганізмів у повітрі й на поверхнях, аналізували газовий склад і регулювали відсоткове співвідношення кисню та вуглекислого газу, якийсь надсучасний термометр осудливим тоном повідомив, що Сем перегрівся і повинен терміново знизити температуру свого тіла на чверть градуса, інакше…

Запам’ятовувати перелік загроз не мало сенсу – Сема могли схвилювати хіба що зайві п’ять градусів.