14.3

Невже щире запрошення? Сему здавалось, що він бачить загрозу зовсім не там, де треба, але по спині йшов мороз, незважаючи на палаюче сонце.

– В галанет вийти дозволите? – запитав, насамперед щоб перевірити реакцію. – У мене планшет зламався.

– А поломка «ерки» десь за три мільйони, – Енлан кивнув на шматки металу, що валялися довкола як сміття, – вас не турбує?

– Ні. Тільки координати та зв’язок.

– Щаслива ви людина… Я зранку був у Версані, то там за гайку готові задушити. Після наших реалій не хочеться й сумувати за домівкою.

Острів Аракола розташовувався за п’ятдесят кілометрів від найближчого берега і за п’ятсот кілометрів від столиці. Колись це місце збиралися зробити курортним раєм, але далі планів справа не пішла. Потім острів сподобався теперішньому королю, тож Іможен вирішив пристосувати його для власного користування. Не вийшло: втікати від проблем у безлюдні місця його величність міг хіба що в мріях.

Після зречення Енлана попросили зникнути геть з очей, і він згадав про Араколу. Іможен Великий не заперечував і подарував острів синові за умови, що принц не лізтиме в політику. Енлана угода влаштувала, і ось уже котрий день він жив відлюдником (крім ділових поїздок туди-сюди, адже принци – люди затребувані), готуючись незабаром покинути планету назавжди. Втім, старі друзі з яхт-клубу нудьгувати не давали. Саме сьогодні вони вирішили організувати прощальну вечірку з випивкою, веселими дівчатами і танцями біля вогнища. Якщо Сем захоче приєднатися, ніхто не заперечуватиме.

Сем веселитися не хотів. Він оглядався навколо, дивувався убогості рослинного і тваринного світу, не розумів, чому Енлан говорив про острів з таким теплом, і будував теорії.

Принц на Араколі недавно, про його перебування тут відомо вузькому колу осіб. Схоже на те, що людина, яка підірвала «ерку», до них не належить. Цікаво… Тобто викрадач – досить важлива шишка, щоб заправляти у королівському космопорту, проте не наближений до короля і не сам король. Напевно, можна вважати це доброю ознакою.

– Поки я живу в старому бунгало, – натхненно розповідав Енлан, крокуючи ледь помітною стежкою вглиб острова. – На південному березі побудований майже палац, але поруч занадто багато птаорі, навряд чи ми з ними мирно уживемося. Хоча… Колись у мене теж було звірятко. Як я не старався, а маленький дикун так і не привчився до рук.

Сем спіткнувся на рівному місці.

– Птаорі? – уточнив, намагаючись непомітно збільшити дистанцію між собою і принцом, бо зловживання владою завжди закінчується неприємностями. –  Хіба вони не охороняються законом і не живуть лише у заповіднику?

– Їх завезли сюди, рятуючи від секти Сестрички Лу, – безтурботно пояснив принц. – Як на мене, тут їм подобається більше, ніж на Тікоміті.

– Ви бували на Тікоміті? – Сема знову здолали підозри, і цього разу він не зміг відсунути їх вольовим зусиллям.

– Жив на яхті до минулого тижня. На космічній яхті, Олександре, що вас дивує? Ви самі живете на кораблі, і нічого. Погане місце той острів, я вам скажу. Куди не плюнь, або стаття, або мерзота. Там заправляє секта. Ти або з ними і порушуєш закон, або проти них і боїшся за своє життя. Але вибір після рудників був невеликий, довелося крутитись. Вам погано? – Принц сповільнив крок. – Ви зблідли. Не чекаєте нічого хорошого від планети, де королівська кров дробить алланіт? Даремно. На Імодалісі закон один для всіх, і це справедливо.

Сем постарався вирівняти подих і нічим не видати сум’яття. Знову Тікоміта! Цей острів як нав’язлива реклама у браузері. Куди не тицьни, потрапиш на нього!

Чи на Енлана, опального імодаліського принца?

– Як до Вас звертатися?

– Енлан. Моє ім’я важко запам’ятати?

– Хіба не «ваша високість» чи якось так?

Принц смикнув плечем і відвернувся.

– Ні, – сказав різко. – Високістю я був у дитинстві, а тепер виріс із цього одягу і повернув його в бабусину скриню. Що у вас за справи з Оніксом? – поспішно змінив тему. – Не ті, про які пишуть скрізь, а з Дослідницьким центром?

Попереду з’явилося досить пошарпане бунгало, оточене запиленою рослинністю, переважно чагарником. Худі дерева виднілися віддалік і нагадували сухостій, хіба що на їхніх верхівках неохайними ганчірками багряніло обвисле листя.

– Я допоміг посадити одного із професорів. – Сем скоса зиркнув на співрозмовника, сподіваючись вловити прихований сенс у несподіваному питанні. – Оніксу це не сподобалось, але ми забралися звідти раніше, ніж вони встигли помститися.

– Кажуть, ви в них дещо вкрали. – Енлан дивився вдалечінь, хоч там не було нічого, крім висушеної пустки під пронизливим небом. – Дещо небезпечне і дороге.

– Скарби нації? – Сем озирнувся, перевіряючи, чи не загубився лайс. – Треба глянути в трюмі, раптом десь завалялися?