12.4

П’ятий пункт розпоряджень капітана наказував Реббіту наглядати за асіанкою і Фанні, яка начебто Енні, але це не точно. З Фанні бути м’яким, бо вона наче ось-ось покине цей поганий світ, а Ліну не завадить регулярно ставити на місце. Захочуть піти геть – не зупиняти, а як ні – нехай живуть, їжі вистачить на всіх.

– Знав би він, хто така його підзахисна тихоня, – насмішкувато хмикнув Атрік. – Її треба було б позбутися насамперед.

– Вона не винна, що так невдало народилася, – обурилась Матіса. – Діти не обирають батьків. О, це вже все?

Динаміки трохи пошуміли у фоновому режимі, потім закричали на максимальній гучності, втовкмачуючи правила безпеки під час космічних перельотів. Атрік аж підскочив від несподіванки, Матіса ледь не впустила планшет.

– Ми справді відлітаємо? – перепитала, наче не вірячи в такий поворот.

Шум двигунів трохи змінився – зовсім небагато, звичайному пасажиру і не вловити, але технік зі стажем не міг цього не помітити.

– Краще йдіть у рятувальний модуль, доку. І тих двох прихопіть, вони у вантажному ховаються від страшного лисого типа, що тероризує корабель.

Матіса іронію проігнорувала.

– У мене знеболювальне фільтрується, я не збираюся залишати його без нагляду, – заперечила так люто, ніби йшлося про злочин проти людства. – Асіанці нічого не станеться, вона генетично пристосована до перевантажень, а Фанні справді треба прибрати від незакріплених предметів. Ви тепер головний, Реббіте, цим і займіться.

Повертатися в трюм Атрік не хотів, і не тому, що спілкування з Ліною належало до ласощів, які не рекомендується вживати надто часто. Він просто ще не вирішив, як поводитися з дівчиною, яка вигадує свої імена на ходу.

Чи потрібна вона його планам? Якщо ні, краще викинути її з голови, а якщо так, то шукати підхід.

Кожного можна зачепити: знайти вразливі місця, влізти у душу і стати частиною життя. Приємною чи ні – інше питання, але практика показала: головне – заколупити якомога сильніше, оселитися в думках, змусити сприймати себе як щось близьке, повсякденне, звичайне.

Люди на кшталт Райса ніколи не скривдять безневинного, хай і нестерпного, сусіда. Вони так влаштовані. Для них поняття «поряд» означає сприяння та захист. Прихильності Матіси ґрунтуються на цікавості. Звернеш на себе увагу – станеш «об’єктом» і отримаєш шанс одного разу перейти до категорії «людина, з якою є про що поговорити». Ліна, здається, у всіх бачить або ворогів, або небажаних жертв, і випинає свою гемеошність як захист від сумнівних контактів. Порозумітися з асіанкою просто: її обеззброює будь-який натяк на реальний конфлікт. З Фанні все складніше, тому що з нею Атрік ще до ладу не спілкувався. Не вважати ж шоколадну атаку початком міцної дружби?

«Як можна використати нікому на Імодалісі не потрібну аристократку з манією переслідування?». – міркував він, поки «Зара» знову щось шепелявила – точно не повчання капітана, а якусь швидку нерозбірливу ахінею.

– Текстовий режим, будь ласка.

Сталося диво – бортовий комп’ютер виконав наказ, хоча раніше навіть кормосуміші видавав стандартні, без додаткових ароматизаторів.

Краще б він упирався й далі… Атрік волів би не знати, що відбувається за бортом «Каселони». Він ніяк не впливав на ситуацію, навіть не міг відповісти на заклики імодаліської поліції! Не фізично (у таких дрібницях «Зірниця» слухалася) – морально. Якби встановився двосторонній зв’язок, нічим добрим це не закінчилося б.

Закони і традиції Імодалісу були слабкістю Атріка. Так само, як Райс злітав з котушок від згадки про «Селестину» та покійну першу дружину, Атрік впадав у крайнощі, коли мав справу з органами охорони правопорядку. Та й із будь-якими адміністративними установами, якщо чесно. На Імодалісі всі однакові. Живуть у болоті і лізуть по головах, щоб ковтнути свіжого повітря, наплювавши на тих, кого топлять у процесі.

Безсилля зводило з розуму, хоча здоровий глузд натякав: хвилюватися нема про що – принаймні мешканцям корабля. На екрані миготіли вимоги та погрози одна страшніша за іншу, але «Зірниця» не сприймала їх як обов’язковий до виконання наказ.

Чи то міжпланетні поліцейські коди не використовувалися, чи застарілий бортовий комп’ютер на них не реагував… У першому випадку далі гнівних послань справа не зайде, а от у другому…

Ех, краще б зайняти голову чимось іншим. Складання власного некрологу – поганий засіб для боротьби з нудьгою півторадобового перельоту.