12.2

***

/«Каселона»/

– Привіт, чудику. Хочеш сексу?

Атрік при світлі ліхтаря намагався зрозуміти, чому у вантажному відсіку не вмикаються лампи, хоча вся електроніка працює справно, але пропозиція Ліни не застала його зненацька. Бачив він таких – нахабних і самовпевнених. Колишня майже наречена полюбляла спочатку довести до сказу чоловіків у першому-ліпшому барі, а потім з криком накивати п’ятами, тому що її, бачте, не так зрозуміли. Вона хотіла вчитися на психолога, тоннами поглинала галанетівські статті й аргументувала свою дурість тим, що перевіряє допустимі межі у сучасному міжстатевому спілкуванні. На жаль, далекобійників мало задовольняло таке пояснення, тож Атрік мав часту практику жорстокого мордобою. Добре, що армія покликала, а подруга не дочекалася. Спільне життя було б пекельним.

– Із капітаном не вигоріло? – За декілька хвилин до цього Ліна безуспішно гамселила в двері каюти Райса. – Дорого береш, еге ж? Він у нас бідний, але гордий, знижку не попросить. А я людина проста. Скинеш половину – відпрацюю свою частину на совість.

Вона не знайшла, що відповісти, і Атрік почав насвистувати мелодію з популярного фільму про важку долю продажних жінок. Він встиг перевірити кілька електричних вузлів, коли до Ліни повернувся дар мови.

– Ти у нас безсмертний? – її голос тремтів від люті.

– Я – член екіпажу і перебуваю у стратегічно важливому об’єкті, захищеному шокером. Розшифрувати? Якщо підійдеш, страшна ти наша, тебе стукне струмом. Ризикнеш позмагатися у швидкості з комп’ютером? Я на це подивився б.

Асіанка зло засопіла, але мимоволі подалася назад:

– Жити тут зібрався, пес? Довго протягнеш? Я ж тобі язик вирву і кишки випущу!

Який примітив… Атрік вважав себе майстром провокацій і зневажав нездійсненні загрози. Зазвичай у тих, хто їх вимовляв, не вистачало духу і для елементарного махання кулаками.

– Постривай, кошмаре усіх адекватних людей, клейонку постелю, щоб підлогу не забруднити, а то із зарплати вирахують.

Ліна метнулася в атаку – і зупинилась, коли камера над головою Атріка блимнула червоним. Він не сказав, що це не готовність до оборони, а частина робочого процесу.

– Псих! Я маю довідку! Якщо я покалічу того, хто мене спровокував, мені навіть штраф не випишуть.

– Відразу пристрелять? – Проблема ніяк не знаходилась, і це геть вбивало слабке бажання розійтися мирно. – Співчуваю, людинобійко. Втішай себе тим, що без тебе світ стане кращим.

– За твою відірвану голову мені нічого не буде, виродку!

Щось у тоні Ліни привернуло увагу. Виклик? Чи страх?

Атрік закрив щиток і повернув ліхтар убік асіанки. Вона вже змінила сіру робу на коротенькі джинсові шорти, щедро заляпані фарбою (здається, такі валялися в пральні в кошику з написом «На ганчірки»), і смугасту футболку явно з нескінченних запасів докторки Лью. Одяг облягав апетитну фігуру Ліни як друга шкіра.

– Куди витріщаєшся, тварино?!

– Є на що, ось і витріщаюся. Ноги у тебе гарні, злючко. Що ти там казала щодо сексу? У мене з’явився вільний час.

– Не підходь!

Страх. Точно страх. Помилитися неможливо.

Атрік зменшив яскравість ліхтаря, розмірковуючи про те, чому асіанка боїться до дрижаків. Вона з генномодифікованих, тут жодних сумнівів. Коли обмотувала його харчовою плівкою, він почувався так, наче потрапив у лапи кіборга. Ця крихітка швидка і сильна, її не кожен кібер наздожене. Якого ж чорта вона, вся така грізна, приперлася качати права, а тепер тремтить і дивиться повними жаху очима?

– Можеш прямим текстом сказати, що тобі треба, вбивце?

– Тримайся від мене подалі!

Атрік плюнув на небезпеку і вийшов з-під захисту «Зірниці». Втім, він дуже сумнівався, що бортовий комп’ютер чимось допоміг би. Для Райса Атрік Реббіт – насамперед загроза, а не частина команди. Найімовірніше, в сумнівному випадку система вдарить його просто заради профілактики.

– Не бігай за мною, сильна асіанська жінко, і ми навіть бачитись не будемо.

– Я не бігаю! – Ліна відступала спиною вперед.

Ну точно як колишня… Різниця в тому, що тій на допомогу приходив ідіот-хлопець, а цій за дурню треба відповідати самій.

– Це мій корабель і мій капітан, – проникливо почав Атрік. – Запам’ятай: посаду блазня тут уже зайнято. Мною, зрозуміло? Мені це треба для підвищення самооцінки. Тобі нема чого промацувати ґрунт і бикувати. Поводься цивілізовано, і ніхто тебе не чіпатиме.

– Я можу вбити людину! – натхненно плювалася слиною асіанка. – Легко! Без зусиль!

– І я можу, але чомусь не вбиваю. Дивно, правда ж? Усі навколо ненормальні, тому що вміють співіснувати один з одним, лиш ти особлива з усіх боків. Раджу відійти, я зараз пройду повз тебе.

Ліна шарахнулася від нього, як від чумного:

– Псих!

– Гарна дівчинка, швидко вчишся. Не знаю, в якій толерантній громаді ти жила, але тут уникати конфліктів доведеться тобі, а не іншим. До речі, питання сексу залишилося відкритим. Мабуть, я за.