11.5

– А як звати вашу подругу, Ар Лі Но?

– У мене є подруга? – єхидно перепитала дівчина з «ерки». – От матуся зрадіє! До речі, для вас я – Ліна. Не Арлі! Арлі – це з дитинства, може спровокувати приступ неконтрольованої агресії. Ясно?

Несподівано для себе Сем усвідомив, що витріщається на доладну фігуру співрозмовниці, вигини якої не міг приховати ні безформний одяг, ні напіврозмотаний рулон харчової плівки, і поспішив повернутися до сірої повсякденності.

– Як звати дівчину, що користується вашим планшетом?

– Гадки не маю. Тобто вона назвалась Енні, але дурню зрозуміло, це не її ім’я. А хочете зустрічне питання? – підморгнула Ар Лі На. – Ви взагалі хто, безстрашний чоловік із милою косоокістю?

Сем припинив поглядати на камеру і повернувся до вже вимкненої плити.

– Власник тих котлет, які до вашої появи зберігалися у морозилці на свята, – відповів із усмішкою. – Олександр Райс.

– О, Алекс! Мені подобається.

– Сем.

– Алекс.

– Сем.

Ліна жбурнула рулон на стіл, не дбаючи про те, що він скотився на підлогу й ледь не потрапив у відро для сміття, і повільно наблизилася до Сема.

– Вас не бентежить, що ви сперечаєтеся з асіанкою? – запитала, розглядаючи його як під мікроскопом.

– А вам релігія забороняє сперечатися? – У пам’яті закрутилося щось таке цікаве про Асіо, але особливих дивовиж Сем пригадати не міг. – Не турбуйтесь, це залишиться нашим маленьким секретом.

– Ви кумедний, Алексе.

– Я Сем.

Гарне личко Ліни осяялося широкою усмішкою:

– І справді не боїтеся?

– Асіанської надзвичайної сили? – До Сема нарешті дійшло, чому ця краля витанцьовує навколо нього як ненормальна. – Вибачте, ні. Будь-який ідіот може напхати собі імплантів і лускати футбольні м’ячі як повітряні кульки. У вас із цим проблеми?

– Зазвичай проблеми у інших, – солодким голоском проспівала вона.

– Не на «Каселоні». – Всі «особливі» і не дуже вже сиділи в печінках. – Тут пасажир або спокійний, або під замком.

– Я буду слухняною дівчинкою, Алексе, – однак тон підказував, що Ар Лі На не пропустить нагоду вколоти якомога гостріше.

– Сем. Відчуваю, скоро ви познайомитесь із «Зарою».

Асіанка схрестила руки на грудях, трохи підняла підборіддя і глянула на Сема вже без смішинок в очах.

– Я не нариваюсь, – заявила напружено. – Але я й не стримуюся.

– Чудово. Тоді знайдіть собі каюту і подбайте про те, щоб вас стримували двері. Імодаліс як порт влаштовує? Там і розпрощаємось.

Ліна промовчала. Зібрала забруднений залишками продуктів посуд і завантажила в посудомийку. Сем тим часом дістав кухонний ніж і звільнив Реббіта.

– Кепе! – зрадів той. – Я ж казав, баб до тебе тягне! Але нормальних серед них немає, це факт.

– Замовкни, Атріку.

Технік надувся і відвернувся.

– Асіо… – промовив мрійливо. – Пекельне місце… Мені б там сподобалося.

– Зникни.

– Ви одружені, Семе? – Перш ніж Реббіт виконав наказ, запитала Ліна.

– Розлучений! – гаркнув явно зачеплений неувагою до своєї персони Атрік.

– Вдовець, – коротко відповів Сем.

– Розлучений, – наполягав технік. – Другий раз теж рахується.

Сем вигнав його з кухні. Цей недоумок нічого ні про кого не знав і своїм незнанням колупав рани, які неможливо залікувати. Перший, другий, третій… Та нехай десятий! Олександр Райс мав лише одну дружину. Ту, що ніколи не піде із серця. Ту, що загинула з його вини!

– О, згадала! – вигукнула навздогін Ліна. – Це вам дали медаль за «Селестину»!

Сем вийшов слідом за Атріком, хоча спочатку збирався витягнути з асіанки всю інформацію про неї, «ерку» та Фанні-Енні. Це могло зачекати. Тобто не могло, але… На той момент йому було начхати на всіх. Їхня історія не стосувалася ні «Каселони», ні Імодалісу.

Кожен має слабке місце. Сем думав, що звик до своїх болючих точок, проте постійно переконувався: нічого ще не скінчилося. Будь-яка згадка про минуле виводила його з рівноваги. Нехай не так, як одразу після «Селестини», але вистачало кількох слів, щоб із глибин пам’яті рвалися особисті демони.

– Кепе, я тобі казав, що ми з доком дещо відкопали? – Атрік наздогнав Сема біля його каюти і затулив собою двері. – Про Мебіс і ту бійку, де ти душевно так розповідав рудому покидьку, що жінок чіпати не можна? Він ще на камеру перепрошував і сльози лив?

– Зникни.

– У нашої справи ноги ростуть з Онікса, – наполягав Атрік. – Зацікавив?

– Добре, що не з Асіо. І ні, мені не цікаво.

– А Чорнокрилий Садівник? – не вгавав технік. – Він там був, кепе! В барі! Ми могли з ним зустрітись. Я серйозно.