11.3

***

/«Каселона»/

Сем уявляв візит на Імодаліс зовсім по-іншому. В планах було приземлення на невеликій шлюпці в цивільному космопорту столиці, встановлення зв’язку з Катею, повернення її мізків на місце (або подробиці можливої афери з островом Тікоміта, тут вже як вийде), поспішне прощання з системою і радісне возз’єднання з тихою мирною повсякденністю.

Насправді все обернулося не так.

«Каселона» у супроводі вельми ввічливого і наполегливого патруля «стрибнула» до орбіти Імодалісу. Чудова новина, хіба ні? Зекономлено і час, і паливо, скаржитися нема на що. Навіть прикордонний контроль проходити не треба! І вільне паркувальне місце в космопорту вже чекає, тому що Олександру Райсу дозволили приземлитися на приватному майданчику короля. Дозволили, ось як!

На кораблі. Не на шлюпці. У них, бачте, правила. Жодних пустих зорельотів у небі, до пустих прирівнюються всі, де немає капітана.

Тут розпочиналися проблеми. Судячи з координат, «особистий майданчик» розташовувався біля величезного комплексу, відомого як Палацовий, – того самого, до якого Реббіту було заборонено наближатися ближче, ніж на пів кілометра.

Незважаючи на неприязнь, Сем не збирався відправляти техніка у в’язницю, тому «Каселона» поки що залишалася на орбіті (у звичайному космопорту вільних місць не знайшлось, хоча інші зорельоти розміщувалися без проблем) і з кожною годиною запрошення спуститися вниз звучали все вимогливіше, останнє взагалі випромінювало неприкриту агресію.

– Кепе, я в тобі не сумнівався, – сказав Атрік, коли Сем вкотре відмовився від королівської милості і повідомив, що «Каселона» не приземлятиметься взагалі. А що? Закон не забороняє. – Відкрий мені доступ до шлюпки, я твою кіберподружку миттю викраду.

Жалкувати про поспішне рішення було пізно, хоча якби Сема запросили на планету ще раз, він би погодився суто з принципу.

– Геть із рубки, Реббіте. Я справді не хочу тебе бачити.

– Ти розбиваєш мені серце, кепе.

Але все ж технік послухався.

Поки він, насвистуючи, гуркотів сходами у напрямку машинного відсіку, Сем зв’язався з Матісою, що чаклувала в медпункті незрозуміло над чим і уникала реальності. Новина про те, що саме їй доведеться відвідати Версану, її не втішила. У агафи намічається третя стадія розвитку, процес потрібно спостерігати і контролювати… Між рядків читалося, що переважно спостерігати.

– Пані Лью, у мене є коньяк десятирічної витримки, – зайшов Сем з іншого флангу.

– Не турбуйтесь, капітане, мені вистачає розведеного спирту, – життєрадісно оголосила Матіса і перервала зв’язок.

Поки він перетравлював відповідь, лікарка написала, що охоче вирушить на Імодаліс, і попросила грошей та дозволу на купівлю деяких препаратів, список додавався.

– Чудово. – Один момент прояснився, і стало не так тяжко. – «Заро», де Фанні?

Насамперед «Зірниця» нагадала, що через гіперстрибок запит по Ар Лі Ні було відхилено двічі, наступного разу система дозволить його відправити через двадцять годин. Потім бортовий комп’ютер продемонстрував відео з камери трюму.

Дівчина стояла біля коробок із шоколадом і поглинала його з такою швидкістю, що створювалося враження, ніби вона збирається прикінчити всі півтори тонни за раз. Її медичний браслет блимав червоним, вказуючи на високі дози алергенів, але Фанні це не бентежило.

– «Заро», вимкни у вантажному світло і понизь температуру до безпечного мінімуму, нехай іде вбиватися в інше місце. Безпечного для вантажів, зрозуміло?! А де друга? Як її там? Вже прокинулася?

«Зірниця» увімкнула відео з кухні.

– Ну й нахабство! – майже захопився Сем.

Невідома так і не змінила одяг. Напнувши на сіру робу фартух, вона господарювала біля плити. Пританцьовувала в такт якійсь веселій музиці і готувала котлети, але жодна з них на стіл не потрапляла – вони зникали у процесі смаження.

– «Заро», надай цій статус потенційно небезпечного об’єкта. – Щось у швидких, добре скоординованих рухах незнайомки насторожувало. – І пошукай її в галанеті, може що й спливе. Будемо сподіватися, вона балакучіша за нашу лякливу подругу з трюму. – Сем розвернув крісло пілота і потягнувся. – Чорт!

Із коридора несміливо заглядав лайс. Терся об двері, притискався до підлоги, ховався за низьким порогом. Щосили намагався бути непомітним, але яскраве забарвлення і пристойний розмір не залишали йому жодного шансу.

– Ти як тут опинився? Я ж заварив дірку. Вибач, друже, але в те, що ти прогриз метал для корабельної обшивки, я не вірю.

Лайс жалібно фиркнув і облизав «дзьоб» рожевим язиком.

– Голодний? Виліз, а назад вернутися не можеш? Ходімо, розберемося.

Лайс помчав до сходів, голосно стукаючи кігтями по твердому покриттю. Коли Сем спустився на житловий поверх, тварини поблизу не було, зате над привареною пластиною виднілася дірка з рваними краями.

– Як? Ну от як?

З дірки виглянула винувата мордочка і відразу сховалася назад у каюту.

– Я навіть уявляти це не хочу. Сиди там! Сиди!