4.2

***

 /«Каселона»/

Атрік стояв під холодним душем і намагався зрозуміти, що він робить не так. Роман «Я – бляшанка» було прочитано від першої до останньої сторінки, проаналізовано, систематизовано і розкладено на цитати, подекуди навіть завчено напам’ять. Образ капітана «Каселони» зазнав ретельного розбору із застосуванням сучасних психологічних методик. Атрік не сумнівався: він знає про Райса більше, ніж сам Райс. Чому ж маніпуляції не спрацьовували? Чому немов налаштовували капітана проти техніка?

Це погано. Плани вимагали повної довіри Райса, а не важких поглядів, скрипу зубів і стиснутих кулаків. І що за дивна манера дивитися на співрозмовника спідлоба, ніби збираючись вмазати йому будь-якої миті?

Ні, Атрік не боявся фізичного контакту. В армії його добре видресирували, у цивільних щурів на кшталт капітана не було жодного шансу. Але і йти на відкритий конфлікт не хотілося, особливо після знайомства із «Зірницею».

Тупа система з минулого століття… Екіпаж можуть десять разів перебити, перш ніж вона розпізнає загрозу, зате потім настане обов’язкова відплата. Від бортового комп’ютера не сховаєшся, він навіть рятувальну шлюпку вивести не дозволить. Приведе корабель у порт призначення і здасть поліції.

Злом – не варіант, Атрік дізнавався. У «Зари» вісімдесят відсотків ресурсу спрямовані на захист, інше – управління, а от індивідуалізація близька до нульової. Компанія-розробник намагається підлаштувати застарілу систему до сучасних вимог, але зорельотам на кшталт «Каселони» повне оновлення не по кишені, а безкоштовні патчі помітно впливають на продуктивність.

І нащо така морока звичайній маршрутці? Райс стовідсотковий параноїк. Будь-хто на його місці поставив би легку швидку «Амбер» або розумну «Доріс» із функцією інтерактивного самонавчання.

Військовий варіант «Зірниці» – взагалі жах. Покладе людина без права доступу руки на панель приладів – позбудеться в кращому разі пальців, у гіршому – життя. На військових кораблях це хоча б має виправдання, але деякі унікуми вигризають дозвіл і обвішують промисловими лазерами своє власне цивільне корито!

Атрік не був певен, яка версія стоїть на «Каселоні». Судячи з інтерфейсу, звичайна, однак у кутку головного монітора рубки постійно маячив невеликий напис: «Зірниця 2.0. Офісна» активована. Бажаєте змінити режим?», і це наводило на певні підозри. Жодних сумнівів, Райс може гратись у теорії змови. Та тут коридорами лайс ось-ось почне бігати, про яку безпеку взагалі йдеться?!

Атрік перекрив воду і потягнувся за стандартним білим рушником. Майже всі речі залишилися на Мебісі, але шкодувати про це не мало сенсу. Майно – не життя, до матеріальних втрат жителям Імодалісу не звикати.

М’яка тканина пахла ваніллю. Чужий запах. Не те щоб неприємний, але він асоціювався з обжитим будинком, дитячими голосами і усміхненою жінкою у короткому шовковому халатику. Чого б це? Напевно, у підсвідомості відклалась якась стара реклама. В королівстві «ідеальну сім’ю» пхають усюди. Людям треба плодитися, бо державі не вистачає дешевої робочої сили та молодих платників податків.

Атрік витер бризки з невеликого прямокутного дзеркала в кутку санвузла, взяв бритву і зупинився.

Було ліньки. Він не повірив власним відчуттям, але вперше за останні кілька років його відвідала дивна думка: «А сенс?», що геть-чисто зламала звичний розпорядок дня.

Це не ангар злодійкуватого бариги, а маршрутка з напрочуд якісними двигунами і власником, що звик справлятися з нею самостійно. Тут немає необхідності прокидатися раніше за всіх, вдягати уніформу з кривим логотипом, працювати без перерв до останнього клієнта і часом спати сидячи. Треба сприймати те, що відбувається, як відпустку.

Точно. Схоже, саме в цьому була помилка. Потрібно не тільки базікати як буйна сорока, а й поводитися відповідно. Не дивно, що Райс насторожився! У нього картинка, грубо кажучи, не співпадала зі звуком. Будь-хто б сприйняв вороже таку чудасію.

Атрік пригладив міліметрову щетину на голові і покосився на шампунь із перспективною назвою «Істинний ріст», виробник – Імодаліс. У трюмі п’ять ящиків цього непотребу, переважно гелі для душу та рідке мило. Якийсь замовник залишив як вибачення за затримку з оплатою. Капітан дозволив брати будь-що і скільки влізе. Пощастило ж витягнути шампунь і виявити це вже під душем!

Перебирати Атрік не звик, те, що дає мильну піну, автоматично записував у категорію «мило», але обіцяні на упаковці ефекти запам’яталися самі собою. Особливо попередження «не наносити на безволосі ділянки тіла». Уява відмовлялася сміятися з маркетингового ходу і малювала майбутнє людини-вовка.

– Ну й дурня! Придумають же таке.

Від дихання дзеркало затягнуло парою, і розмите відображення вишкірилось аж надто неприємно.