3.4

Галанет стверджував, що потужність портативних паралізаторів набагато менша, ніж стаціонарних. Як показувала досить часта практика, мінімальний заряд «Зірниці» міг «вимкнути» людину години на три. На скільки вистачить іграшки, якою розмахувала Матіса Лью? Якщо хвилин на п’ятнадцять-двадцять, метушитись не варто, Атрік полежить і отямиться. А якщо ні? Раптом йому дісталася вся ємність батареї? У Матіси такий вираз обличчя, наче вона щойно знешкодила маніяка галактичного масштабу.

– Е… Ми злетіли, – ляпнув Сем перше, що спало на думку. – Як справи? – Він повільно відійшов від проектора, не бажаючи, щоб той постраждав. – Схоже, ви добре переносите штучну гравітацію і перепади тиску. Вже облаштувались? Рейс буде нудним. Пасажирів ми… я не вожу, товари турбот не спричиняють. Якщо виникнуть проблеми, звертайтеся безпосередньо до мене.

– Я готова до дисциплінарного стягнення, – твердо заявила Матіса.

– Не хвилюйтеся про це, ви випередили мене на кілька секунд, – відмахнувся Сем, відтісняючи її подалі від Атріка і дорогої техніки.

– Мені не потрібні поблажки, – прозвучало з легкою зарозумілістю.

Він зітхнув, придивився до лікарки уважніше. І чому Катя рекомендувала запропонувати посаду корабельного медика саме Матісі, більше відомій у галанеті як «ота трохи пришелепувата докторка Лью»? Її коник – ксеномедицина, за звичайних обставин це марно. Одне добре – ліцензія видається всім медикам незалежно від спеціалізації. Та й те, що Матісу намагалися вижити з Мебіса, відіграло важливу роль. Без мотивації далеко не заїдеш… І не наймешся до незнайомого капітана за сміховинну платню.

– Що не так?! – Лікарка помітила підвищений інтерес до своєї персони. – Я не оскаржуватиму санкції!

– Віднесіть паралізатор у каюту, і настане мир у всьому світі.

– Ви ж не натякаєте, що боїтеся три-єрної іграшки? – Паралізатор почав рухатися, бо Матіса надумала показати його з усіх боків. – На неї навіть дозволу не треба, можна купити будь-де, були б гроші!

– І все ж це зброя. Не спрямовуйте її на мене.

– Ви справді боїтеся?!

Сем боявся, та ще й як! Насамперед того, як відреагує на уявну загрозу капітанові оновлена і неприродно агресивна «Зара». І, звісно ж, того, що викине Атрік, який вже почав ворушитися.

– Не стійте біля ключових точок самооборони системи, Матісо.

– Іноді зависає? – І хоч би тінь занепокоєння!

– Дуріє! – гаркнув Сем, передчуваючи біду.

«Зірниця» не підвела. «Потенційно небезпечний об’єкт» вона розпізнала не відразу, натомість заходи вжила як у період атомної війни.

– Так і хочеться сказати: «Ну я ж попереджав», – пробурмотів Сем, рятуючи проектор від другого безтямного тіла, що повільно осіло на килим. – «Заро», продовжуємо. Давай берегову лінію та усі мегаполіси. Ого! – На голографічній проекції спалахнули дванадцять яскравих крапок. – Залиш тільки помірні широти. – Кількість великих міст скоротилася вдвічі. – Уже щось… Так, далі працюємо навмання. Шукай «спів зірок» у будь-яких контекстах.

На підлозі протяжно позіхнув Атрік, погладив довгий ворс килима і втупився в стелю – на лампу, що іноді миготіла і яку Сем планував замінити найближчим часом.

– Це шоу, – підказав авторитетним тоном. – Проводиться в Арлонській області. Там три мегаполіси, їхні «зірки» змагаються щороку. Допомогло?

– Дуже.

Технік встав і, прямуючи ближче до проектора, переступив Матісу без найменшого співчуття.

– Чоловіча солідарність, так? – кивнув на неї, ще й змовницьки підморгнув. – Я оцінив, кепе.

– Збій системи, – пробурчав Сем. – Непередбачені обставини.

– А я про що? Ніхто не підкопається.

– «Зірниця» б’є паралізатором усіх, хто… – Сем затнувся. Правильно було б: хто їй не подобається. – Хто порушує техніку безпеки.

– Я тільки за! – азартно погодився Атрік, хоч видно було: не вірить жодному слову. – Ще є питання про Імодаліс? Я там тридцять років відбув, знаю планету як облуплену.

– П’ять.

З фізіономії техніка наче стерли посмішку, натомість додали густих тіней під очима і глибоку складку біля губ.

– Ні, кепе. – Він дивився не на проектор – на один з постерів, де серед неприродних яскраво-зелених дерев ховалися тигри, а небо палахкотіло синім від надлишку блакитної фарби. – На Імодалісі різниці між життям у колонії та на волі немає. Їжа трохи відрізняється, це правда. У колонії краща, на безкоштовній робочій силі не заощаджують. Ну і повітря чистіше… А в іншому правила однакові. Контроль є скрізь: вдома, на роботі, у галанеті… Думаєш, однострій та бластер – це страшно? Ні, страшно – це коли замовляєш у галамаркеті диван, робиш помилку в габаритах і за годину до доставки розумієш: прийде махина на десять сантиметрів довша, ніж вся твоя квартира. Зв’язуєшся з оператором, пояснюєш ситуацію, а у відповідь: «Ваше замовлення було відредаговано три дні тому, товар точно відповідає житловим умовам, плануванню та кольору шпалер». Емм… то про що я? Про географію, так. Є ще загадки?