2.2

***

/Мебіс/

Матіса Лью пишалася собою, бо знала: нею не пишається більше ніхто.

Від народження вона була дитиною з великим майбутнім і безмежними можливостями. Її старша сестра-хуліганка Емі вискочила заміж у сімнадцять, через пів року розлучилася, через сім років повернулася додому з двома дітьми, клептоманією та пильним інтересом судових приставів. Брат-двієчник Рін заснував бізнес, розбагатів, розорився, нахватався кредитів і врешті зник у невідомому напрямку. Другий брат, мовчазний і серйозний Кріс, захистив докторську дисертацію і сидить у якомусь інституті за мізерну зарплату. З погляду батьків, його життя таке ж пропаще, як і у Ріна. Про сестру Шані взагалі перестали говорити. Вона покинула роботу в супермаркеті і почала подорожувати автостопом!

Матіса вважалася нормальною. Їй постійно розповідали про її призначення – на відміну від братів та сестер, вона має вибитись у люди. Маленька Мотя слухала, запам’ятовувала, будувала плани… І одного разу з’ясувалося, що поняття «люди» є відносним.

Батьки уявляли дорослу дочку у великому кабінеті з численними підлеглими та необмеженими банківськими рахунками. Тиху працьовиту Матісу жахала сама ідеї того, що доведеться кимось керувати, і захоплювала мрія про безлюдний острів.

Її підштовхували до вершини мало не стусанами, ставили за приклад Емі, Ріна, навіть Шані! Спочатку це спричиняло паніку, потім – гнів… Але діватися було нікуди, і Матіса поступово освоїла те, що сама називала пасивним протестом.

Вона вчилася добре – їй подобалось чути похвалу хоча б у школі від сторонніх людей. Поводилася слухняно – у провінційному північному містечку розваг однаково не було. Уникала стосунків – чомусь хлопці її віку поділялися на або вже зайнятих, або нецікавих. Займалася суспільно корисною діяльністю – тільки для того, щоб проводити більше годин поза домівкою.

Якщо подумати, непогані були часи… Надія сім’ї – це ж краще, ніж абсолютне розчарування.

Все почалося із пластичної хірургії.

– Вивчишся, попрацюєш трохи, клініку свою відкриєш… Он син тітки Юпи за п’ять років людиною став, – наказували батьки перед вступним іспитом до Медичної академії.

Про те, що син тітки Юпи розбагатів на нелегалах, вони знали, проте не надавали значення таким дрібницям. Адже головне що? Статус. Повага. Вплив. Гроші, без яких пристойним людям ніяк.

Зразкова дочка Мотя вступила з першої спроби. Посіла третє місце у рейтингу. Третє із п’яти тисяч!

– А чому не перше? – почула замість привітань. – Ох, там же двоє на другому, тож технічно ти навіть у трійку лідерів не увійшла! Ну і ганьба…

Це стало останньою краплею. Матіса проковтнула образу і повернулася до звичної ролі, а за сім років порадувала сім’ю дипломом з відзнакою. Щоправда, не пластичного хірурга, а ксенопарамедика.

«Збожеволіла, вступила в секту, завербували, промили мізки, зазомбували…» – перешіптувалися знайомі.

– І молодша пропаща, – зробили висновок батьки. – Та за які ж нам усе це гріхи?!

Стосунки розладналися. «Надією сім’ї» проголосили Емі, що взялася за розум і почала будувати кар’єру дантистки. Кріс вдало одружився і повернувся до «нормального» товариства. Навіть Шані вийшла з опали, бо купила екоферму на Оніксі-7!

Матіса важко переживала зміну статусу. З ідеальної дочки вона перетворилася на розчарування, і це помітно підірвало її віру в людей. Добре, що медакадемія потребувала повної віддачі. Навчання, іспити, практика… Ображатися було ніколи.

Тепер Матіса Лью – відома у вузьких колах фахівчиня із ксеномедицини, докторка ксеномедичних наук – «докторка Лью» чи «док Лью» як дражнили поза очі на факультеті, проте її це не ображало, ба більше – тішило, що дріб’язкові люди вважають вчений ступінь образою. У її маленькій квартирці зберігається купа дипломів, нагород та подяк. Не на видному місці, звичайно ж. Не те щоб не хотілось іноді похвалитися… Ще й як хотілось! Але пояснювати кожному рідкісному гостю, що таке, наприклад, «Сертифікат Нтарі-Дато», чому без нього не можна відвідувати систему Кві, де ця система розташована і яке має значення для науки було проблематично.

– Щасливиця… Живеш для себе! – якось позаздрила Емі.

«А не для тих невезучих іншопланетян, яким не пощастило захворіти на чужій території, далеко від рідної медицини?» – але такі аргументи викликали в сестри лише сміх.

– Добре тобі… Все дається легко! А мені знову на курси треба… Ну й життя! Нові технології вигадують швидше, ніж я встигаю освоїти старі. А ліцензію без підвищення кваліфікації не продовжують! Ідіоти. Дурню ж зрозуміло: що гірші матеріали, то швидше повернеться клієнт. Який сенс у вдосконаленнях? – обурювалась Емі. – Взяти, наприклад, оті нові самовідновлювальні пломби. Ось хто просив їх винаходити? Та якщо вони хоч на третину такі якісні й вічні, як запевняє реклама, через кілька років я втрачу майже всіх пацієнтів!

Матісі ніколи й нічого не давалося легко. Вона працювала як проклята, жертвувала і сном, і вихідними, і розвагами, і особистим життям. Їй, певна річ, не вірили. Казали, це талант. Визначний розум. Здібності! Якби все було інакше, Емі давно досягла б успіху. Вона щодня займається не менше години, а толку ніякого. До речі, це правда, що сестра має конфлікт із начальством? Вигнали з роботи? Подали до суду?