1.4

***

Атрік Реббіт ненавидів своє життя. Якщо подумати, воно йшло шкереберть відтоді, як він народився.

Його батько був поліцейським і загинув під час операції зі звільнення заручників, залишивши по собі лише фото та медалі. Мати працювала в польовому шпиталі Імодалісу і зналась на пораненнях краще, ніж на дітях.

До шести років за Атріком наглядала списана, але не утилізована кібер-нянька з функцією домашнього навчання, однолітків він бачив тільки в кіно, про ігри мав досить туманне уявлення і не розумів, навіщо вони взагалі потрібні. Потім була спецшкола для «надто розумних», як із несхваленням казали учні звичайних шкіл, і військове училище – чотири даремно витрачені роки.

Атрік любив біологію і літературу, але після училища пішов у десант, тому що, цитуючи куратора, мав «дуже характерну пику». Та й королівська пропаганда працювала справно. «Захищай рідну планету до останньої краплі крові», «Ти – гордість Батьківщини!», «Імодаліс кличе!» лилося з екранів безперервно.

Коли тобі двадцять, хочеться щось довести світові, матері, пам’яті батька, друзям, собі… Ти зі шкіри пнешся – і стаєш героєм! Дівчата вішаються на шию, мати пишається сином-відрадою, знайомі потай заздрять, його величність навіть вимовляє твоє ім’я з екрана! Ну, разом із десятками інших, але сам факт!

А потім міняється все.

Аварія. Просто аварія! Не міна, не снайпер, не ніж під ребра! Таксофлаєр втратив керування і впав на парковку.

Лікарня, рахунки… Величезні рахунки, бо знадобилося кілька операцій на хребті. Атрік не хвилювався – знав: він на службі, у нього страховка, турбуватися нема про що.

Ну і дурень!

Держава вирішила заощадити. Атрік опинився на вулиці без грошей і роботи, зате з космічними боргами.

«Не ти перший, не ти останній», – «втішили» його у відомстві і попередили: надумає шукати справедливість і позиватися через звільнення заднім числом – борги цілком можуть перейти на матір. Адже у неї є квартира? Не хотілося б, щоб старенька доживала свій вік на смітнику.

Мати померла через рік – відмовлялася звертатись до медиків, боялася, що й у неї заберуть усе, прикриваючись брехнею. Квартиру опечатали того ж дня, і Атрік знову став безхатьком – цього разу без боргів.

Він намагався пристосуватися. Світ – помийна яма, але кого не послухай, усі якось виживають!

Не вийшло. Лють застилала розум, і якоїсь мить стало ясно: ще трохи – і Атрік Реббіт почне мститися.

Це не мало сенсу. Люди, що зламали йому життя, такі ж гвинтики, як він сам. Вони живуть у страху перед тими, хто підписує накази. Треба міняти все! Шаленого пса не зупинити, висмикнувши кілька шерстинок. Йому стріляють у голову – або хоча б у лапу.

«Я зроблю це. Втрачати нічого», – вирішив Атрік і звернувся до міжсистемної правозахисної організації зі скаргою на корупцію та порушення закону.

Результат? П’ять років алланітових копалень за антиурядові виступи та рекомендація назавжди покинути планету (звісно, коштом благодійників, спасибі їм за участь).

Тепер Атрік працював на Мебісі у якомусь напівлегальному ангарі. Гарував за трьох, дивом терпів витівки клієнтури, отримував зарплату як насмішку, але хіба із судимістю можна сподіватися на щось краще?

Сьогоднішній день, як завжди, розпочався зі скандалу. Господарський синок Клем, нахабний ледар і боягуз, набрався і повідомив татку, що майстерня – лайно, техніка – дно, а справжні гроші робляться в галаказино. Господар лаявся як знавіснілий, потім вирушив заливати горе у бар. Ангар залишився на совісті найманого працівника, терміни та незадоволені клієнти теж.

До обіду все йшло непогано. З’ясувалося, що у відсутності власника є значний плюс: відвідувачі сприймали Атріка не як безмовного робітника, на якому можна зігнати злість, а як двометрового бритоголового бугая з величезними кулаками, вражаючими татуюваннями й вищиром горили-вбивці. Доброзичливість і ввічливість аж зашкалювали, чайові сипались як за помахом чарівної палички. Певне, це коштувало додаткової роботи. Та одні тільки злякані пики вічних хамів цього коштували!

Але після обіду з’явився незнайомий чоловік у хакі, і веселощі закінчилися.

– Клем Оскін? – буркнув він, спідлоба оглядаючи Атріка.

– Чого треба?

– Ви треба. – Невідомий, схоже, вважав відповідь згодою. – Відійдемо, поговоримо?

Господарський синок не належав до друзів Атріка, але, як не дивно, проблем не завдавав. Якщо у полохливого хлопця неприємності, хотілося про це дізнатись і розібратися.

– Ну, відійдемо. – Фірмова посмішка не справила на незнайомця жодного враження. – Поговоримо, кхм.

І що за дивак? На вигляд років тридцяти, а вже напівсивий. Фізіономія досить приємна – як у типового зразкового роботяги з кіно про тяжке життя простого народу. Не атлет, але й на тлі Атріка не загубиться. Судячи з одягу (цілком пристойний камуфляж міського зразка без нашивок), і не багатій, і не якийсь покидьок. Міцний у всіх сенсах середнячок. Права качати вміє, межі дозволеного знає.

– Ну?.. – Автоматичні двері кімнати відпочинку зачинились, і настав час послухати, з чим завітав гість. – Якісь проблеми?