5.2

Планшет Ка-ті пискнув, сповіщаючи про нове повідомлення. Вона поспішно доколупалася в моднику, стягнула закривавлені рукавички і почала гортати довгий лист із картинками.

– Семе, прийшла інфа по білку, – у її голосі був нестерпний смуток. – Надіслали договір, умови утримання, задокументовані зобов'язання та інше. Треба вирішити до післязавтра.

– Ти не повіриш, але я хочу її залишити, – хмикнув капітан. – У нас із нею є щось спільне.

– Звісно, є! Ви обидва безсовісні егоїстичні самці.

– Угу. І ми не машини, що також помітно зближує.

– Семе, годі! Він уже не машина. Мені здавалося, ми це обговорили!

Вони розмовляли про мене? Як мило… Ха-ха. Мило. Думаю, тепер мені треба було вирішити, ким краще бути: шматком заліза у розумінні Райса чи унікальним звірятком у розумінні Ка-ті? Жоден із варіантів не здавався кращим за інший.

Не зганяючи лайса, капітан пристебнув мене до ліжка і потягнувся до великої пляшки з антисептиком.

– Гаразд, я ще можу повірити, що ця істота – модифікований нтарі-дато, – промовив, вивчаючи мене пронизливим поглядом. – Навіть можу повірити у те, що зустріч із білкою запустила регенераційні процеси. На його рідній планеті таке трапляється часто, тож чом би й ні? Я вірю, що його організм угробив електроніку своєю перебудовою, і вірю, що ми не посиніємо разом із ним. Але чому я маю вірити, нібито за півтора тижні його мозок еволюціонував до розумної істоти?

– Не півтора тижні, а понад три місяці, – переконано заявила Катя, вишукуючи нові рукавички. – Ми літали спочатку системою Кві, потім – по Нтарі-Дато. Там шипоголова білка – елемент культури, від неї не сховаєшся ніде. Упевнена, з РІКом уже тоді почали відбуватися зміни.

– Думаєш, він приховував це, поки не зіткнувся з білкою віч-на-віч і не відростив ці свої нтари-датські залози неконтрольованої агресії? – скептицизму в голосі Райса було хоч греблю гати.

– Або сам не розумів, що з ним, – кивнула Ка-тя. – Я не кажу, що за рівнем розвитку він дорослий нтарі-дато, але і пристроєм його вважати не можна.

– А тримісячною твариною можна? Це рівень його мовлення.

Ка-тя ойкнула, засунула ящик з рукавичками назад у скляну шафу і помчала шукати для мене мовленнєвий транслятор – ну або шукати, чим його можна замінити. Ми з капітаном залишилися самі. Не рахувати ж лайса? Він – тварина, тут сумнівів точно ніяких. І від його хватки у мене почала німіти нижня частина тіла.

– А нічого, що теорію не завадило б перевірити? – Райс дістав із потертої валізки невеликий скальпель і помахав ним переді мною. – Ти реагуєш на білок живих чи на білок загалом? Проведемо жорстокий експеримент. «Заро», давай білок на великий екран.

Я міг би заплющити очі. Вони слухались, і вони не хотіли знову пережити той жах. Я міг би дивитись на стіну. Міг би роздратувати лайса. Міг би прогнати капітана бойовим кличем мого народу.

Натомість я втупився в екран, поглинаючи яскраву насичену картинку.

Монстр і його дитинчата… Вони гралися під сліпучо-білим сонцем, і не підозрюючи, скільки крові пролилося заради їхнього безпечного існування в наші дні.

Товста білка з обвислим черевом плюхнулася в гарячий пісок, задерши лапи до неба. Дитинчата обліпили її, вчепилися в соски, заплямкали так голосно, що я чув їх і з вимкненим звуком. Вони мали короткі пухнасті хвости і гострі вушка. На головах ні сліду шипів, на спинках плями з дорослою шерстю. Один незграбний малюк ніяк не міг утриматися на високому череві самки і сповзав униз, жалібно пищав. У кадрі з'явилася рука, підняла його, влаштувала у виїмку біля шиї матері…

Я заплакав від розчулення. Райс заскрипів зубами, бо бортовий комп'ютер проігнорував команду і не сховав відео, коли прийшла Ка-тя. Ка-тя закричала на всю горлянку – їй здалося, що капітан видирає мені тримули без наркозу.

– Хочу дізнатися, коли чекати наступний напад, – відрізав Райс у відповідь на її звинувачення. – Навіть якщо прибрати з корабля живу білку, захистити його від галанета неможливо, а мені на борту не потрібен некерований монстр. Це не обговорюється.

– Все обговорюється! – гарячково вигукнула Ка-тя. – Усе! Інакше мене тут давно вже не було б! – Вона тупнула кімнатним капцем і перевела погляд з екрану, де білка вилизувала новонародженого малюка, на мене. – Семе! – Її очі розширилися, щоки покрилися червоними плямами агресії. – Це твоїх рук справа? Як ти міг?! Він усе відчуває!

– Він міг побачити цих клятих білок навіть у рекламі морозива! – розлютився капітан. – Нтарі-дато недарма найізольованіші ксеноси у Всесвіті. В сезон шипування для них білки – табу, а ти тягнеш одного з них у світ без цензури.

– Та до біса білок! Як ти витягнув тримули без скальпеля?

– Ніяк! Я й пальцем його не торкався. «Заро», прибери нарешті цю природу, сил немає на неї дивитися.

А в мене були. Я вбирав кожен кадр, і всередині ставало тепло-тепло, як після гарячого питва. Світ набував гармонії. У ньому все виявилося на своїх місцях. Я не боявся і не ненавидів, адже монстрів більше не було. Багато тисячоліть тому мій предок приручив одного з них, і згодом чудовиська стали історією, обернулися страшною казкою, пішли в кошмари, що передаються з покоління до покоління.