Вечірній “психолог”

Відтоді як загинули мої батьки, я більше не ходжу до психолога. Мій психолог тепер — келих вина та мʼяке крісло біля каміна, де, загорнувшись у теплі шкарпетки, я веду свої розмови в голові. Це і є мій власний спосіб “сповіді” — зручний, теплий, і без необхідності комусь відкривати душу.

Трагедія їх загибелі розбила мене на дрібні скалки. Поліціянти, здавалося, намагалися знайти провину в мені, випитуючи про все так, наче це я їх вбив. Огляди, опізнання понівечених тіл, все це висмоктало з мене життя, перетворило на майже пусту оболонку. Потім була серія сеансів з психологом і "дружні" поради відправитися на відпочинок у санаторій. Але від чого відпочити? Від себе? Від спогадів?

Вони всі там бовдури! Усі кажуть, що час лікує, та це не правда — все залишається всередині, як затонулі уламки, що підступно ранять при найменшій згадці.

Якось, у черговий з тих нестерпних днів, я випадково зайшов у бар. Раніше я лише іноді дозволяв собі слабкі напої, але того разу було інакше. Сидів собі на стільці, як раптом біля мене з’явився дуже дивний, білий як сніг, дід.

— Воланде, привіт, — звернувся він до мене, наче ми зналися вже давно.

— Привіт, — відповів я, насторожено і з недовірою.

— Співчуваю тобі, — похитуючи головою, промовив він, і важко сказати, чи від старості, чи від співчуття.

— А ми хіба знайомі?

— Ні, і не мусимо бути знайомими. Просто так вийшло, що я знаю про твоє горе.

Його спокій ледь не вибив мене з рівноваги.

— Про цю трагедію не знають хіба що білки, — знову заговорив дід, підморгуючи.

— Білки? — недовірливо перепитав я.

— Забудь, не про те мова. Краще ось, випий це. Але пий повільно — смакуй, розмірковуй. Думай над кожною краплею, але не напивайся.

Він посунув мені келих із густою рідиною, що мала незвичний бурштиновий відтінок.

— Ви точно знаєте, що це можна пити? — з підозрою запитав я.

— Так, хлопче. Це твоя доза. Більше тобі не треба, якщо, звісно, не хочеш спитись до амнезії, — наставляючи, продовжив він.

— І все ж, хто ви такий? — вперто запитав я, не опускаючи келих.

— Тобі не обов’язково це знати. Але, щоб ти трохи розслабився, скажу: я знав твоїх батьків. Запам’ятай їх такими, якими вони були при житті. Не ходи до них на могили, не роздирай своє серце, і не тривож тих, хто вже знайшов спокій у потойбіччі. І знай, що вони тобою пишаються. Живи далі, хлопче. Продовжуй їхню справу і не дозволяй сумніву тебе зламати. Твоя любов до них — це твій обов’язок жити.

В його очах я побачив те, чого давно шукав: розуміння. Слова старого прорвали мене, й, намагаючись заховати сльози, я зробив ковток. Смак цього напою наче розтопив усі згадки про горе, я відчув, як мої думки стають легшими. А коли відвернувся, щоб знову поглянути на нього — діда вже не було.

— Ей, а куди подівся старий? — запитав я бармена.

Він здивовано зиркнув на мене.

— Який старий? Ви тут сидите самі і глушите вже третій келих.

— Може, вам досить? Я викличу таксі, — співчутливо озвався бармен.

— Ні-ні, я сам дійду, — пробурмотів я, але його наполегливість таки змусила мене погодитися.

То був дивний вечір, та ще дивніше було прокинутися вдома наступного ранку. Лише слова діда крутилися в моїй голові, наче мантра: “НАСТАВ ЧАС ЙТИ ДАЛІ”.