Міраж у вікні

Дверний дзвоник у крамниці не змовкав. Люди заходили й виходили без перепочинку, як потік, що хлинув перед Новим роком. Бетсі ледве встигала пакувати подарунки, а я, наче заведений, бігав від прилавка до стелажів, намагаючись приділити увагу всім — особливо дітям, які з галасом тягнули коробки з іграшками та головоломками. Лавка просто розривалась від дитячих вигуків і батьківських розпитувань.

— Мамо, купи мені це! — наполегливо вимагала дівчинка, показуючи на чергову коробку.

— Це для хлопчика семи років підійде? — запитувала жінка з конструктором в руках.

— Ой, які кумедні клоуни! — тягнучи з вітрини іграшкових клоунів, щебетав малюк, якому не було й п’яти. Один із клоунів затулив очі, другий — рот, а третій — вуха.

— Обережно! Вітрина зараз завалиться! — тільки-но я це вимовив, як вона справді полетіла на підлогу.

— Ой, вибачте, будь ласка, — жахнулася мати, намагаючись забрати іграшку в дитини.

— Та нічого страшного, я її щоранку будую заново, — посміхнувся я, наче таке тут трапляється щодня.

Так приблизно проходив кожен день перед Різдвом. Завдяки моїй поблажливості та посмішкам на адресу батьків, їхні діти отримували додаткові подарунки — і часто самі батьки не йшли без книжки або приємного сувеніру. Бетсі, хоч і була терплячою, час від часу дивилась на мене зі здивуванням і трохи обуренням, мовляв, “скільки можна терпіти?” Я ж відповідав їй поглядом: “Тихіше, це приносить прибуток!” І дійсно, за розбиті вітрини або випадково роздерті пакунки нам залишали певну компенсацію, так що збитків я не мав, лише спогади.

Щороку я щедро оплачував допомогу Бетсі та дарував її дітям гарні подарунки — це стало нашою передноворічною традицією, яка, здавалося, радувала її не менше, ніж мене. І вона завжди залишалася поряд, допомагаючи пережити цю крамничну “гризню” до останнього клієнта.

Того дня, коли в крамниці був справжній хаос, я кинув погляд на вікно, де стояла прикрашена ялинка. І тут, крізь легкий туман, що залишався від зимового повітря, я побачив пару очей. Вони дивилися крізь спітніле скло — широко розкриті, вдивлялися прямо в мене. Це були дитячі очі, звичайні, ніби нічим не примітні, але водночас вони мене поглинули. Я завмер, наче паралізований: здалося, що світ на мить зупинився. Навіть звук дзвоника стих, і вся крамниця затихла, залишивши мене наодинці з тим поглядом.

Ці очі — щось було в них таке, від чого всередині все обірвалося. Ніби всі емоції, які я довго тримав глибоко в собі, виринули назовні: біль, радість, гнів, розчарування, а разом із ними ще безліч незрозумілих, суперечливих почуттів. Вони впали на мене лавиною, такою несподіваною і сильнішою, ніж будь-що інше. Усе ніби спинилось, і я забув про все, про людей довкола і про їхні вигуки.

— Воланде, ти в порядку? — злякано звернулася Бетсі. Її голос змусив мене прийти до тями, і я відчув, як спадає чарівний серпанок.

— Що? Так, все нормально, — пробубонів я, навіть не усвідомлюючи, що говорю.

— Ти можеш ще щось сказати? Ти можеш рухатись? — її голос був тривожний, і я зрозумів, що вона злякалася, як свого часу, коли інсульт трапився з її батьком.

— Так, не хвилюйся, — посміхнувся я, махаючи руками, щоб розвіяти її побоювання. — Все гаразд.

— Більше так не лякай мене! Ти ж знаєш, що це для мене страшно.

— Більше не буду, обіцяю, — заспокоїв я її.

Та коли я знову подивився у вікно, тих очей уже не було. Залишилася тільки ялинка і легкий туман за склом. Мабуть, це мені привиділося? Але щось у серці не давало спокою, якесь незрозуміле відчуття, що цей погляд не був просто міражем. Він залишився у мені, сховавшись глибоко, як відбиток тієї миті, що триватиме вічно.

“Мабуть, обдумаю це надвечір за келихом “психолога”, — промовив я подумки. — А зараз пора до роботи. Подивись, скільки людей хочуть придбати мої хитрощі.”