Глава 13

    В сімдесят три роки Пом став найстаршим з Картопляників. Коли він сидів на лавці в головному коридорі він зрозумів, що поки він буде сидіти в пагорбі і навчати дітей, він так і незможе подивитися смерті в очі як це зробив Яблуко. Тому Пом вирішив піти до людей, він встав з лавки і пішов додому. Зібравши речі він пішов до свого брата Огі.

   —Огі!Огі!-погукав Пом.

   —Що таке, Пом?Чого розверещався?-спитав Огі, який тоді саме грався зі своїми онуками.

  —Я хотів сказати, що дуже тебе люблю!-сказавши це Пом обійняв Огі.

  —Я тебе теж, брате. Але що сталося?

   —Нічого.

  —Тоді навіщо ти прийшов?

   —Щоб сказати що я тебе люблю. Я це сказав і тепер можу йти. Ну, бувай!

   —Бувай!-здивувався Огі, дивною поведінкою Пома.

  Пом нічого не сказав Огі щоб його не засмучувати, і щоб Огі не почав його відмовляти. Дійшовши до виходу Пом одягнув на себе важкий рюкзак.

  —Ох, в молодості він здавався мені легшим!-сказав сам собі Пом.

   Коли він вийшов на вулицю, то сильний порив вітра ледь його не здув. Але ж на ньому був важкий рюкзак тому ніякі вітри Пому не були страшні. День сьогодні був дуже вітряний, і Пом думав передумати йти до смерті, але все таки взявши всю свою сміливість в кулак він направився до будинку людей.

Він не хотів зустрічатися з Картопляниками тому пішов обхідною дорогою, звичайно вона була довша але тоді ніхто б не питав куди він йде. Як ви знаєте старі люди як і старі Картопляники дуже повільно йдуть, і їм потрібно дуже часто зупинятися щоб перепочити. Тому Пом дійшов до людського дому тільки під вечір.

   Він побачив дівчинку років шістнадцяти, яка гойдалася на гойдалці і дивилась кудись в далечінь. Він підійшов до гойдалки і спеціально закашлявся щоб його вона помітила. Але вона навіть мізинцем не поворохнула. Тому він наважився заговорити.

   —Добрий день!-сказав Пом. -Я Картопляник, мене звати Пом.

  Дівчинка подивилася на те місце звідки вона почула голос і побачила маленького, сивого дідуся.

   —Добрий, а мене звати Настя. І я людина.

   —Я це знаю, але мене турбує інше питання. Ви будете мене їсти зараз чи коли ми поговоримо?

 Настя здивувалася тому що вона нікого не хотіла їсти. Вона взяла цього маленького дідуся і посадила біля себе.

    —Я нікого не хочу їсти, а вас тим паче.

    —Але ж ви повинні мене з'їсти!-закричав дідусь.

   —Я зовсім не хочу вас їсти!-нездавалася Настя.

     —Але ж кожен Картопляник знає, що коли тебе побачить людина то вона обов'язково тебе з'їсть.

   —Я навіть не знаю хто такі Картопляники, а ви кажете що я повина їх їсти.

    —Це що означає, що ви не їсте Картопляників?

   —Ні, не разу і не куштували.

   —Я так зрозумів що це означає що ми Картопляники могли б і не ховатися від вас людей?

   — Я думаю. . .

    —Насть, іди вже додому досить гойдатися! - хтось покликав дівчинку.

   —Да, зараз йду! - відповіла Настя. - Я думаю що ви правильно робите те що ховаєтеся від людей. Люди бувають різні, є такі, як я, які не зашкодять вам, а є ті, які вас можуть покалічити, а може навіть і вбити. А тепер пробачте, але мені вже треба йти.

     Настя спустила дідуся на землю і побігла додому.

     Коли Пом повернувся у свій рідний пагорб, він дуже довго думав над його розмовою з дівчинкою. І дійшов висновку: він подивився в очі смерті і переміг її.