4

IV ГЛАВА
Відкривши фатиновий короб в око пала смарагдова атласна сукня з шовковими вставками, обшита мереживом на подолі, та з дорогоцінним камінням на корсеті, яке дивом чарівним переливалося в мертвих променях місяця та скупому світлі свічок. 
– Кращий наряд годі й шукати... Слів немає...– піднесла обидва тендітні зап'ястя до рота в захопленні аристократка.– Потрібно буде обов'язково подякувати за такий щедрий подарунок.
Люссі вбрала себе та підійшла до несамовито красивого дзеркала з янголятами. Вона задоволено оглянула себе та почала розчісувати свої руді вимудрішки, проходячи від коренів до самих кінчиків. Вона розчісувала волосся ніби в трансі, не бачачи нічого навколо себе.
– Це мій гребінець! – Пролунав нізвідки невдоволений дитячий тоненький голос.
Люссі підняла свої зелені очі, які ідеально зливалися з сукнею і поглянула в люстро. За нею стояв блідий, напівпрозорий силует маленької дівчинки, років семи. У дитини були жахливі сліди від мотузки на шиї, а в очних ямках не було оченят, які вона очікувала побачити, була лиш темрява та чорна запекла кров. Рисами обличчя вона була схожа на Пітера, те саме темне волосся, форма брів та родимка на щоці. Дівчинка посміхнулася і вмить зникла, ніби її й не було.
– Ух, в мене вже галюцинації від цієї місцини. Вже втрачаю здоровий глузд, такими темпами мене чекає участь двоюрідної тітки Еммі, яка стверджувала, що чує як їжа з нею розмовляє.– наче швидким вихором нахлинули думки в одну зграю.– Та-ак... Треба забути це як страшний кошмар, а то й справді подумають, що я божевільна. Треба йти до зали, а то не вічливо примушувати чекати господаря дому. Він здається казав, що ми будемо не самі. Цікаво хто ж зжився з такою темпераментною людиною? Так стоп! Я розмовляю сама з собою? Напевно й справді божеволію, не доведи Боже, я й в богів не вірю, дідько! 
Тихо вилаявшись собі під ніс, Люссі спускалася довгими сходами. В павільйоні була повна тиша і лиш дзвінки підбори дзенькали по мармуру. В низу, галантно подавши руку стояв Пітер, в його чорних очах було щось таємниче. 
—Доброго вечора, юна леді, які у вас враження? 
Дівчина подала руку і поглянула чоловіку прямо в вічі.
– Хочу заздалегідь вам віддячити та подякувати за теплий прийом, ви мені дуже допомогли, як би не ви, на місці бідної тварини, яку розідрав той монстр могла б бути я...
– Упустимо той факт, що поки ви були без свідомості я хотів пустити вас на корм моїм псам хе-хе.
–...Що!?
– А ой, я сказав це в слух... Забудьте мої слова та приступимо до вечері, сприймайте мої слова як невдалий жарт. 
Руда аристократка стала почувати себе не в своїй тарілці. А чи справді це був жарт?
Продовживши триматись за тендітну руку, Пітер повів Люссі кудись в ніч. В кімнаті було повністю темно і єдиним джерелом світла був кандилябр з парафіноми свічками в вільній руці хлопця та камін. 
Він акуратно поставив кандилябр на шантильєвий кут столу та відсунув крісло, золоті нитки якого можна було розгледіти навіть під тускле освітлення вогню. 
– Сідайте, міс.– Пітер знову взяв в руки кандилябр і почав йти вздовж столу, запалюючи свічки одна за одною. 
Темний морок розсіювався, а в огляд падали картини людей, які в цей раз не висіли на площині стін. Вони стояли на стільцях біля столу. Їм, як і прийнято у всіх почестях були приготуванні прибори. От тільки вони не люди, це полотна...
Хлопець плюхнувся на своє крісло і іншому кінці столу. Він взяв в праву руку ніж, а в ліву виделку, почав розрізати форель та їсти, ніби картини за столом, які стоять на стільцях, як справжні живі люди це є звичайна справа. 
Супозиторії горіли, огорчаючи всю таємничіть атмосфери. Здавалося, що всі погляди портретів були напрямлені на Люссі. Вона почувала себе не в своїй тарілці, як би іронічно це не звучало. Від того, що руки тремтіли, по тарілці лунав докучливий стукіт. І як тільки дівчина наважилася щось піднести до рота, на усю кімнату хтось голосно чхнув. 
– Перепрошую, цей пил не дає мені змоги спокійно дихати. Не звертайте увагу, юна леді, а ти...– різко заговорив портрет літньої жінки.
— Есмеральдо, тільки не починайте! – голосно промовив Пітер.
– Й після смерті й від тебе ніякої шани не дочекаєшся. Скажу по правді, внук ти паршивий, навіть пил з рами витерти не можеш.
– Знаєте, мені ну дуже було важливо дізнатися вашу думку на цей рахунок,  так важливо, що я її у вас навіть не питав.– Пітер посміхнувся на всі 32 зуби і далі продовжив вечеряти.
– Ось про це я і кажу, ех, що за молодь...– зітхнула мадам. 
Люссі не втручалася в діалог, а просто копирсалася виделкою в салаті.
— Ледь не забув, Люссі, чи як вас там? У мене для вас дещо є!– клацнувши пальцями у нього в руках з'явилася невеличка коробочка.– Ось це по праву належить вам.– клацнувши вдруге, ця сама коробочка з'явилася уже в руках Люссі. 
– А... А що це?
— Це я вже у вас маю запитувати, будь ласка не ставте мене в зніяковіле становище.