2

ІІ Глава
Перше, що відчула Люссі, коли розплющила очі, це те що голе зап'ястя пекло від морозу, а рукавичка з білого мережива покоїлася під грудою хуртовин. Голову охопив мігрень. Вона лежала на покритій снігом, мов покривалом з пуху, землі. Було чути каркання воронів, які сиділи на гілці мертвого, з темним тонким стовбуром дерева. Від того, що птахи стрибали, на крижану білизну землі сипалися чорні,мов сам Всесвіт, шматочки кори. Один з воронів взлетів в темне пасмурне небо, супроводжуючи це все голосними криками, які віддалялися гучним ехом. Люссі провела його поглядом та побачила, що птах летить в бік лісу. Ліс відштовхував від себе своєю темною енергетикою, всі дерева були мертві, та мали вигляд, ніби хтось навмисно їх підпалив. Там щось коїлось явно не добре. Переборовши свою відразу, вона рушила туди.
– Ох... Моя допитливість мене до добра не доведе і точно стане одною з причин мого згину...
Впродовж шляху одна дивина змінювала іншу. З різних сторін чувся то чийсь сміх, а то настільки голосне лаяня псів, мов би вони втекли з під лап самого Люцифера. Сміх належав якійсь жінці, та мав ніжне оксамитове звучання, ніби сміється дитина. Але обернувшись всім корпусом, вона так нікого й не побачила.
Люссі продовжила свій шлях. Надворі почало помітно холоднішати. Не з кожною хвилиною, а з кожною секундою матінка Зима насувала на молоду аристократку свій гніт. Колюче віття дерев покрив іній, а кожний подих давався з тяжким трудом. Від морозу почало колоти у скронях, здавалося, що плоть от-от почне тріскатися на шматочки.
Вона охопила себе руками з обох сторін і впала на коліна, обличчя торкалося землі. Земля чомусь не була холодна, Люссі здавалося, що її душа вже відійшла з цього світу і потрапила в рай. Було не холодно, щоки лоскотала трава, а тіло оточували  аромати небачених квітів з усіх куточків світу. З під закритих повік було видно, як лилося приємне світло. Її обличчя торкнулася чиясь, по материнському ніжна долоня. Він руки відходило тепло. Згодом почулися кроки, які все віддалялися і віддалялися. Зібравшись з останніми силами, вона відкрила очі, щоб усвідомити що коїться. Люссі лиш вдалечі побачила спину високої жінки з сідим довгим волоссям з якого виходили 2 великих, закручених назад роги. Сукня цієї істоти була оточена світлом та спускалася довгим шлейфом додолу. Там де ступала її боса нога буяло життя, розтавали бурні сніги, квітли трави та зникав вбивчий мороз. 
Тільки коли вона хотіла окликнути це рогате створіння, як зрозуміла, що в неї зник голос.  Як тільки вона не старалася, скільки не намагалася, нічого не виходило. Хоча тіло під впливом чудодійних сил незнайомки зцілилось, чим далі вона знаходилася від Люссі, тим швидше свідомість покидала її. 
Юна аристократка прокинулася від тріскотіння полум'я та від запаху міцного чорного чаю. Вона сиділа в дерев'яному кріслі біля каміну, покрита в теплий картатий плед. Озернувшись, вона зрозуміла, що знаходиться в чиємусь помісті. Кімната була багато обставлена, в центрі стояв довжелезний стіл з червоного дерева на якому була скатертина з чорної шантильї. На стінах висіли вишукані портрети  незнайомих особистостей в рамах з позолотою. Була тільки одна дивність... Одне з полотон було порожнє, був написаний тільки темно-сірий фон з вичурними тінями, а самого портрету не було. 
– Намилувались моєю сім'єю? Чи може вас залишити один на один? - пролунав грубий чоловічий голос зі сторони каміну. Там, підпершись на одне коліно, сидів чоловік, якому на вигляд було не більше двадцяти. У нього було темне волосся по плечі, згорнуте в акуратний хвіст, а вбраний у строгий костюм. Він розминав кочергою вугілля та підкидав у жерло каміну дрова. Люссі не могла відвести від нього погляду. Молодий чоловік це в той же час помітив і посміхнувся, піднявши один куточок губ.
  Це була перша нормальна людина, яка зустрілася після того випадку в паротязі — подумала дівчина.

– Може назвете своє ім'я, дивна незнайомко?
– Так ви не дали мені і слова вставити, звісно я представлюсь. Люссі Картер, думаю статус необов'язково казати, оскільки, дане становище не можна назвати формальним.
– "Картер" ваше подвійне ім'я чи фамілія хе-хе?
– Може не будете задавати безглузді запитання і самі представитесь. Все-таки це я ваша гостя, а ви навіть не спромоглися назвати ім'я. Це якось не культурно з вашого боку.
Брови хлопця попливли ввись, а на обличчі заграла нагла усмішка з часткою докору. 
– Ой, прошу простити, мене, дахом поїхавшого в цій пустоші дурня, який знайшов вас посеред лісу в якому ні душі, і закинув вас, таку даму не з легких, собі на плечі і заніс в свій власний дім, зігрів і приготував вам чай. Всього навсього врятував від смерті. Подумати тільки... Що то є всього навсього...
– Надіюсь це сарказм.– Губи Люссі скривилися від цих докорів.
– Він самий, міледі. А ви, я бачу його не схвалюєте? 
– Я вважаю, що його варто вставляти тільки в умісних для цього ситуаціях.
— А чому в цій ситуації немає потреби в сарказмі? – Незнайомець піднявся і сів на сусіднє крісло, закинувши руки за шию. 
– Мені здається, що цей діалог повністю позбавлений всілякого сенсу, просто назвіть своє ім'я, бо в мене вже голова обертом від Вас. 
– Я що настільки привабливий? 
– В нарцисизмі з Вами ніхто не порівняється я бачу. 
Обличчя у співрозмовника в секунду набуло серйозного виразу.
– Скажемо так, міс Картер, я не можу сказати Вам своє ім'я. Для цього є поважні причини, які я теж,на щастя чи на жаль, сказати не в праві. 
– Я Вас зрозуміла, допитуватися не збираюся, всеодно бачу, що до Вас, як до стіни.
Незнайомець різко стиснув щелепу настільки, що аж жовна під вилицями повипинались, а шкіра на щоках стала бліда, як поганки в дощову пору. 
– Не смішний жарт. Можете називати мене Пітер, але ви повинні знати, що це моє не справжнє ім'я. На сей момент я відлучуся в свій кабінет. Якщо щось буде потрібно - дзвоніть в дзвоник. 
– Який дзвоник!?
"Пітер" клацнув пальцями і на ручці крісла, ніби з повітря, з тихим брязканням металу з'явився бронзовий дзвіночок. 
– Ова... А звідки...?
– Ну, а зараз я відкланяюсь. Запам'ятайте, що через годину у нас вечеря, а ваші покої знаходяться на 2 поверсі, 13 двері від четвертих сходів зліва. – І тут він просто розтанув в просторі, лишивши Люссі всілякого дару мови.