Частина друга. "Вогонь"

«Вопрос же: болезнь ли порождает самое преступление или само преступление, как-нибудь по особенной натуре своей, всегда сопровождается чем-то вроде болезни?» 
Ф. М. Достоєвський «Злочин та кара» 
 

«Я неначе янгол і демон. Певно, саме такою мене бачив художник, і саме такою зобразив на останок». 
Пан Олексій відклав рукопис на маленький журнальний столик, витер сльози та поклав голову на диван. Була вже друга година ночі. Дружина спала у кімнаті, а їх шестирічний син гучно перевертався з боку на бік так, що аж ліжко скрипіло. Треба було змастити пружини, бо слухати це кожної ночі вже ставало неможливим. Олексій чекав вихідного, аби зробити всі хатні справи, але навіть свій день відпочинку витратив на роботу. 
07.07.2017 року в районі приватних будинків у місті Львів сталася пожежа, у результаті якої загинуло двоє людей. Слідчими вже була встановлена причина займання і вона шокувала всіх. Хтось підпалив стіну з картинами в одній з кімнат, де саме спав чоловік. Сусіди надто пізно помітили пожежу, тож врятувати мешканців будинку не вдалося. Коли пожежні прибули на місце трагедії, будинок вже був вщент понівечений, і єдине, що уціліло це вишня в саду, троянди довкола неї та паркан з почтовим ящичком, де була знайдена папка з рукописом, маленькими намальованими картинками, щоденником художника та блокнотиком з бридкими малюнками. Це сталося абсолютно випадкового. Олексій просто, заради цікавості, зазирнув у поштову скриньку і дістав червону папку. Він нікому про неї не сказав, вирішив, що сам мусить продивитися, вивчити все, а вже потім нести показувати іншим. Своєрідна приватна розмова з померлими. Та він навіть подумати не міг, що дійсно буде говорити з дівчиною, яка не просто проживала у тому будинку, а перебувала всі дванадцять років життя у полоні, і яка прямо кричала про це на сторінках свого рукопису.

*** 
Він не спав усю ніч, перечитував рукопис знову і знову. Кожну деталь Олексій підкреслював і записував на окремий папірець. Від однієї думки, що акуратний, округлений, широкий почерк, належить Шутко Кораліні – померлій дівчині, яку дванадцять років назад викрали, і яка знайшла сили закарбувати своє життя на папері, ставало зле. Була вже четверта ранку. Сонце потроху виходило з-за обрію, а це означало, що всю ніч він провів працюючи. "Немає нічого гіршого, як працювати у вихідні!", - стверджувала мати та дружина чоловіка, але вони ніколи не зрозуміли б його. Від улюбленої роботи вихідних не існує. Тож з гордістю на серці, та тривогою на душі Олексій узяв до рук коричневий шкіряний блокнот.

То був щоденник Деймона. Дивно, але почерки Кораліни та її викрадача були дуже схожими, а в деяких місцях навіть ідентичними. Це наштовхувало на думку, що, можливо, ці дві речі писала одна людина. Та за роки праці слідчий навчився розрізняти почерк, і знав, що це лише подібність; чоловіча та жіноча рука зовсім по різному виводять літери. 
Якісь клаптики паперу з дивними малюнками, Олексій часто малював такі, коли розмовляв з кимось по телефону; на наступній сторінці, дивні цифри, які у висновку зводилися в одну дату – 05.05.2005. Саме тоді була викрадена дівчинка. А вже з наступної сторінки починалися записи. 
«Сьогодні 03.12.2004 рік. Вона скоро зробить мене божевільним, і це погано. Коли я її бачу, то одразу ж хочу скривдити. Вона часто проходить повз мій кабінет і дивиться прямо мені в очі, і це дивно. Може ця юна дівчина закохалася? Є у мене одна думка, що так чи інакше буде виконана. Я хочу схопити її. Місяць тому я почав роботу над картиною, але ніяк не можу продовжити. Я просто забуваю ту юні леді. Дівчинка ніби зникає з моєї пам’яті, коли мені до рук потрапляє пензель. Звичайно, я міг її сфотографувати – я так і зробив. Але навіть, дивлячись на фотографію, перемальовуючи кожну деталь її обличчя, на полотні з’являлася зовсім інша дівчина, тільки трішки схожа на неї. Хто вона така, та Кораліна? Ще жодна людина на землі так не стискала моє серце, як вона. Напевно, я скоро оступлюсь. Я вже зробив поворот не туди…» 
Після цього запису йшов маленький нарис цієї самої дівчини. Слідчий посунув настільну лампу ближче до себе та ретельно, під її білим сяйвом, розглянув малюнок. Все було так, як описувала Кораліна в рукописі. Чорне, довге, густе волосся ніжно спадало тілом дівчини, сяючи, неначе перлина. Нарис був виконаний простим олівцем, але його сірість зникла, і він заграв зовсім іншими барвами – сріблом та перламутром. Ось, що означає талант! Наступної сторінки не було, від неї залишився лише огризок, на якому акуратними літерами були виведені слова: «візерунок», «полон», «світло», і «треба».

Слідчий не знав, що йому робити. Певно, треба було показати ту папку колегам, але вони б тільки заважали. Тож егоїстична частинка Олексієвої душі вирішила залишити папку собі. Ласування кривавими, самотніми роками життя дівчини – приклад садиста. Він часто зустрічався з агресорами у своєму житті. За роки навчання і роботи, вони стали частиною його життя, і не відпускали його. Олексій чудово знав і свого внутрішнього агресора. Він дотримувався думки, що всі, хто йдуть працювати у правоохоронні органи вміло приховують свою жорстоку натуру. Це не просто робота з паперами, жертвами та злодіями – це насолода, за яку тобі платять. Часом, під час обідньої перерви, Олексій і його колеги сідали у "секретне коло". У ньому пошепки, як малі діти у літньому таборі, розповідали свої сокровенні думки і мрії. Його найкращий друг Віктор, працював поліцейським. Він був, певно, найбожевільнішим з усіх його знайомих. Часто, повертаючись з якогось кривавого завдання і, повільним кроком заходячи до офісу з доказами, чоловік посміхався. У тому "секретному колі" Віктор говорив найбільше – нові криваві подробиці з місць злочинів, розсипалися маленькими дорогоцінними камінчиками, поласувати якими збиралося ціле коло зівак. Усі, затамувавши подих, вслухувались у кожне слово, жадібно вбираючи їх. Божевілля? Так. Хтось бридкі мрії носить під серцем, хтось пов'язує з ними своє життя, виступаючи за добро і правосуддя, а хтось йде шляхом здійснення мрій, падаючи прямо у пекло.  
Олексій мав повне право пишатися своїм колективом, і життям у цілому. Син, дружина, робота, безліч друзів, здорові батьки – усе найкраще зібралося у його житті. Та єдине, що заважало, на думку рідних, щасливому буттю –  це та клята робота з трупами та злочинцями. Вони не розуміли його і, для підлітка Олексія то була найбільша трагедія у світі. Навіть перше кохання не приносило стільки страждань, як хрест на професії слідчого. І от, коли за плечима роки роботи, коли у сни приходять злочини десятилітньої давності, коли він давно забув про молодість та безтурботність, вирішуючи кожен день свої дорослі питання, до рук потрапляє та папка. Акуратний, округлений почерк повертає його назад у юність, молодість. Розповідає про неволю й полон, який він ніколи не зазнавав. Голова пульсує від бруду, що ллється сторінками, а коли настає «солодка пісня Кораліни» хочеться блювати від абсурдності ситуації. Олексій, переживаючи усі ці почуття, був готовий просто підкинути рукопис комусь іншому – припинити свої страждання. Тому замість сну – нечіткі, плаваючі літери, замість легкості – тягар і втома, як фізична так й емоційна. Але цікавість та тираністичне «Я» Олексія брало гору і він продовжив читати щоденник художника.