Картина четверта. "Гра Кораліни"

Жила собі маленька дівчинка, а звали її Аня. Вона була веселою, кмітливою, жартівливою та дуже щасливою дитиною. Аня мала усе: іграшки, друзів, люблячих батьків, й здавалося, що доля готує їй безмежне щастя. Та одного дня прийшов вовк. Він міцно вчепився у тіло дівчинки й поніс у ліс. Там було страшно, холодно і дуже темно, лише одна зірка світила, показуючи шлях. Йшли вони довго. Шість років страху та темряви, і о диво! Вовк та вже доросла дівчина вийшли у чисте поле, а потім впали в яму, і летіли, неначе до Аліси в країну див, як непрохані гості. Три роки зайняв їх політ, а коли вони, нарешті, впали, вовк перетворився на звичайного зайчика, що піджав ніжки, опустив вушка, та швидко дихаючи, дивився на велику та могутню Аню. Вона погладила його, приголубила та й почала гру, що продовжувалася три роки. Минуле позаду. Тепер лише вона та зайчик серед квітів у полі див. 
Я вигадала цю казочку рік тому і зі сльозами на очах розповідала кожної ночі…

*** 
«Ніч Кораліни» прийшлася до вподоби багатьом. Відтоді серію картин про Кораліну називали трилогією. Вони разом висіли у галереї і, певно, чекали на свою четверту сестру. Деймон не поспішав писати останню картину, і завершив її через три роки, як і попередні. А наші стосунки сильно змінилися, бо за монстром я побачила маленького хлопчика, якого образили, принизили та недолюбили, а я стала жінкою, що подарувала йому цю любов, хоч і проти волі.

Після завершення картини я одразу переїхала нагору. З того часу в своїй кімнатці я бувала вкрай рідко. Загалом, коли мала щось узяти. Як Деймон дозволив мені «забруднити» його будинок? Навіщо впустив мене до себе знову… Просто я перестала його боятися, і як казала раніше, побачила в ньому маленьку, беззахисну людину.

У день, коли я переїхала, Деймон був дуже знервований. Презентація нової картини мала відбутися ввечері того ж дня, тож з самісінького ранку він розпочав збори. Попрасував костюм, зробив зачіску і накремив туфлі. Декілька разів заходив до мене, щоб запитати, яка з краваток йому більше пасує. Я ж крутила носом, бо хотіла щоб він заходив до мене якомога частіше. Насправді ж мені сподобалася друга, але він переміряв ще сім штук, перед тим, як я сказала свою правдиву думку. Так я почала гру… 
Презентація пройшла успішно. Деймон прийшов натхненний та сповнений ніжних почуттів. Він взяв мене на руки та закружляв посеред коридору. Можливо, то був один з найщасливіших днів у полоні. 
А потім я знову стала домогосподаркою, гарною дружиною та слухняною полоненою. Деймон старанно виконував обов’язки прекрасного чоловіка, допомагав мені по дому, робив покупки, а ввечері ми довго ніжилися в обіймах одне одного. Так, у нас була сімейна ідилія, і то був прекрасний час. Але після початку роботи над останньою картиною наші стосунки перетворилися на постійну провокацію з мого боку. Я відчула, що мені не вистачає його важкої руки…

Майстерня художника, де ще дев’ять років тому я була нещасною, перетворилася на чудове місце, де я почувалася у безпеці. Пам’ятаю, як сильно здивувалася, коли художник приніс додому багато банок та тюбиків з білою фарбою. Запитавши, навіщо йому стільки білого, він відповів, що остання картина буде наполовину світлою. Я не знала чому, але відчувала, а може мені просто здавалося, що Деймон перестав бути чудовиськом.

Так пройшло літо, й настала спочатку золота і тепла, а потім дощова і холодна осінь. Наша велика яблуня, що влітку танцювала з вітром у красивій зеленій сукні, тепер вдяглася у жовтогарячі шати. Вишня теж не відставала, і я подовгу дивилася з вікна на їхні синхронні рухи. Дивно хитаючись, вони кожного дня кликали мене до себе, але я все ще сиділа вдома. Виходити могла лише разом з Деймоном та тільки за потреби. З кожним днем художник ставав все ніжнішим та лагіднішим, а я вчилася користуватися його почуттями та змінами.

*** 
Остання сварка, що нагадала мені перші роки полону, спалахнула в листопаді. Я пам’ятаю, що та осінь була дуже холодною. Настільки, що вже в жовтні пролітали мої улюблені лапаті сніжинки. У будинку було холодно, тому Деймон купив мені светр. Він був чорний зі смужками ніжно рожевого кольору, а на рукавах та внизу светра виднілася бардова резинка. Я дуже любила той светр, але зараз навіть не знаю де він. 
Чітко не пам’ятаю, з якого приводу вибухнула та сварка, скоріше начудила я, але добре пам’ятаю чим вона закінчилася. Деймон кричав, неначе скажений. Таким я його давно не бачила. Очі немов почервоніли, обличчя залилося багряною фарбою, а з рота вилітали слова, які доречно було б не казати. Здавалося він кричав довго, і вже наприкінці промовив фразу: «Я повішу тебе на рукаві твого ж светра!». Я знала, він не зможе цього зробити, але тоді… я забилася в куток, закрила голову руками та піджала ноги. Світла вітальня перетворилася на мою комірчину з холодним матрацом та дверима, за якими стояв монстр. Після, масштабних сварок не було.

Новорічні свята ми зустрічали як зазвичай. Ялинка знову була вдягнена у червоно-синю гірлянду, по всьому будинку стояли багряні свічки, а за вікном пролітав пухнастий, ніжний сніг. Єдине, що змінилося – це нова картина на кухні. Мою улюблену художник перевісив у коридор, а новенький зимовий пейзаж повісив на її місце. Не скажу, що дуже люблю ту роботу, але чомусь вона нагадує мені дитинство. А саме мої гіркі сльози туги за батьками, які відмовлялися забирати мене з дитячого садка після святкового ранку. Моє бажання було виконано і я з заплаканими очима та посмішкою до вух йшла за руку з батьками. Біля садочка росла велика, пишна ялинка, що визирнула з пам’яті, як тільки я вперше побачила нову картину. 
Знову промова президента, бокали шампанського та п’яні крики за вікнами вночі – Новий рік! А ми втомлені та абсолютно не зацікавлені в святкуванні, спимо на дивані у вітальні. Так ми зустріли 2014.