Картина третя. "Ніч Кораліни"

Йшов сьомий рік мого полону. Я вже звикла до страху та ненависті, що постійно мене переслідували. Та настала нова ера моїх почуттів. За три роки написання третьої картини я відчула дещо нове, абсолютно незвідане…

Друга картина мала той самий успіх, що і перша. Навіть більший. Деймон не продавав її, хоча пропозицій було безліч. Багаті дядьки з величезними пузами та віллами по всьому світу були готові віддати за картину великі гроші, але художник був непохитний. Вона висіла поряд з першою картиною в галереї. У Деймона брали інтерв’ю вдвічі більше, ніж після виходу першої роботи. Часто запитували про «ту дівчину», що була тепер центром двох картин. Художник своєї відповіді не змінював: «Це витвір моєї уяви», - спокійно відповідав Деймон монотонним голосом. 
Дещо змінилося. Тепер у моїй кімнатці стояли ліжко, тумба та крісло. Художник купив нові меблі з нагоди успіху другої картини. Я була настільки щаслива, що дозволила собі обійняти його, невпевнено поділившись своєю радістю. Він став набагато м’якший. Рідше бив та знущався. Дарував мені подарунки. Більше говорив та в цілому проводив багато часу зі мною. І одного разу я вирішила, скориставшись його добротою, попроситися до нього додому. Я з першого дня полону уявляла собі його будинок, і часом, коли наставала ніч, моя уява заходила надто далеко, малюючи криваві, потворні кімнати. Я знала, що він живе один, і мені дуже хотілося побачити той «заборонений замок». Тож за сніданком я запитала: 
- Деймоне, а ти можеш показати свій дім? Мені дуже цікаво, - він повернув до мене голову, закрив двері, що вже наполовину відкрив, та тихо, з нестійкою ноткою роздратування відповів: 
- Ні. Туди не можна. 
- Добре, вибач, - з розпачем відповіла я. 
Пора було звикнути до його постійних відмов. На що я взагалі сподівалася? Невже могла подумати, що він дозволить «забруднити» його святиню?!

Весь вечір я провела на самоті. Як і всі попередні. Але тоді самотність відчувалася якось інакше – різкіше, жалюгідніше. Я завжди була одна, але рідко почувалася одинокою. Тоді ж літнє, тепле сонечко не надавало мені сил, не надихало мене на веселощі, а навпаки змушувало плакати, як восени. Промінь вечірнього сонця вигравав мелодію літа у моїй кімнатці. Він кликав до себе, туди, на вулицю. У мить згадалися дитячі роки. Пізні, вечірні веселощі з подружками на майданчику, обід, ретельно приготовлений з піску. Виховування «донечки» і мрії про власних справжніх дітей – про майбутнє. Світле та безхмарне завтра. Але він усе забрав. Тоді я ще не розуміла, що саме Деймон подарує мені те, чого я так бажала!

*** 
Так непомітно пройшло літо. Я прочитала багато книжок і вже, навіть, почала відчувати втому. Деймон кожного понеділка приносив мені по три нові книги. І зазвичай їх вистачало всього на тиждень. Та в один з вересневих днів художник зайшов до мене після обіду. Зазвичай у такий час я лежала собі на ліжку і саме читала. Вже сьомий рік я постійно байдикувала, хоча мої ровесники навчалися в університеті, самовдосконалювались, гуляли, зустрічалися, розходилися і плакалися мамі, що доросле життя важке і страшне. Я ж, двадцятирічна дівчина, сиділа під землею у маленькій кімнатці і виконувала роль порожнього місця з солодким званням музи. Оце життя! Кроки по сходам повернули мене до реальності і, поклавши книгу на тумбу, я зайняла позу «Хатіко». Вже за декілька секунд двері відчинилися, і за ними стояв художник, посміхаючись на всі 32 зуби. 
- Привіт, ще раз! - радісно вигукнув він. 
- Привіт, - я помітила, що у руках Деймон тримав продовгувату коробку, завернуту в подарункову обгортку, - що це в тебе? – обережно запитала я. 
- Це… подарунок для тебе. 
- Круто! А що там? Можна подивитися? – художник протягнув мені коробку. Я взяла її до рук і легенько, щоб нічого не зламати, потрусила, уважно дивлячись на художника. 
- Ні, не труси, можеш зашкодити. 
- Добре… - я поклала пакунок на стіл і під контролем художника почала знімати подарункову обгортку. 
Коли від красивого паперу залишилися лише огризки, переді мною, на моєму, вже рідному столі, лежала звичайна коричнева коробка з якимись незрозумілими літерами посередині. З коробки на мене дивився ноутбук – джерело моїх майбутніх знань.  
- Деймоне, дякую тобі велике, я й подумати не могла! – він спокійно підійшов до мене і я відчула дивне хвилювання, ніби перед чимсь приємним. Деймон ніжно обхопив руками мою талію і притулився до мене. У відповідь я опустила свої руки йому на плечі і глибоко вдихала аромат його тіла. На одну коротеньку мить я відчула наскільки залежу від нього. 
- Кораліно, пробач мені все. Якби не ти я ніколи б не написав тих картин, ніколи б навіть не наважився, бо я боявся, бо не знав, що зможу. Пробач, що бив, знущався, зневажав. Я тебе… я… - він не закінчив. Просто знову пригорнув до себе. Саме тоді я дещо зрозуміла, але боялася навіть подумати. І коли солодка нічка, тихо наступала на мої довгі, чорні, як вона, коси, затягуючи мене у абсурдний світ, я все рівно боролася з примарною думкою про щастя (з ним), та почуттями наївного дівчинки – жертви. 
Увесь вечір я провела за ноутбуком. Не могла зрозуміти деякі речі, але Деймон мені допоміг. Розказав, як ним правильно користуватися і, що слід не нажимати. А вже наступного дня я розпочала свій марафон фільмів, які художник періодично завантажував мені на ноутбук.

*** 
Ось воно – щось новеньке! Я вперше відчула, дещо не схоже на попередні емоції, при виді Деймона. Суміш радості, смутку, хвилювання і бажання виглядати краще. Почала часто посміхатися, коли він був поряд і взагалі, почувалася якось не впевнено, хоча і до цього великої впевненості я у собі не помічала. Ніяковіла при кожному його погляді та вдавала розумну, чуйну пані. Що це? Божевілля! А він ніби знав про це. Почав частіше навідуватись, говорити зі мною, але мене турбувало одне цікаве запитання. Чому він не пише картини? Вже пройшло майже пів року з моменту виходу другої роботи, а Деймон жодного разу не покликав мене в майстерню. Я знову почала думати про кінець його роботи, а отже і моєї також. Страшні думки лізли у голову, перемішуючись між собою у криваве місиво. Я знову почала прокладати собі шлях до неба, аж раптом…