Картина друга. "Кораліна в саду пекла"

Три роки минуло з того дня, коли я вперше потрапила до своєї кімнатки. Йшов четвертий. Деймон, дописавши картину відніс її до галереї, а потім через пів року його творіння стало популярним. Люди йшли до картинної галереї заради неї, багатії пропонували немаленькі гроші за те, щоб вона потрапила до їхніх приватних колекцій, але Деймон відмовлявся.

Дні проходили нудно і я не знала чим себе зайняти. Деймон продовжував ігнорувати мене, але тепер ще більше. Звичайно, це завдавало мені болю, і я кожного ранку сподівалася, що сьогодні він буде милим та люб’язним. А натомість отримувала нову порцію вказівок, команд та образ. Пройшов місяць з того дня, як картина була дописаною, але я все ще була полоненою. Ночами, неспокій, що тайком продирався крізь товсті стіни кімнатки, приносив страшні думки, яскраві картинки, як Деймон вбиває мене. Страх бути мертвою, переможеною у двобії, не давав спокійно спати, змушуючи мене прокидатися кожні пів години. 
Але одного дня щось змінилося. Тоді, почистивши зуби та умившись, я сиділа в очікуванні сніданку. Деймон, як завжди постукавши, зайшов: 
- Доброго ранку, зірко! – у очі кинувся підозріло гарний настрій. 
- Доброго. 
- Вставай і пішли нагору, у мене є одна ідея, - він узяв мене за руку, цього разу не поєднавши наручниками, та повів у майстерню. 
Я зайшла і одразу ж зрозуміла, що задумав художник. До цього я була не готова. Я вже місяць кожної ночі прокручувала план захисту від монстра, а тут, не потрібне мені продовження. Була ще одна версія мого майбутнього, але скоріше вона була навіяна солодкими мріями про свободу. Думки про те, як я вилечу за двері його будинку з купою погроз та образ, гріли моє серце, бо пахли волею. Але очікувати на щось подібне, було б найбільш ганебною справою мого розуму. 
- Нова картина! – радісно промовив Деймон. 
- Ти хочеш сказати, що збираєшся писати нову? 
- Так! А ти, що не рада? Ми з тобою стали популярними. Тобою милується пів світу, і божеволіють від твоєї краси, як і…, - він не договорив, ніби хотів, щось сказати, але боявся. Про пів світу, він звичайно збрехав, але Деймон дійсно отримав певне визнання. Ми дивились один на одного і, певно, нічого не могли знайти у наших очах – жодної відповіді, жодних почуттів. Після мовчанки він голосно поставив мольберт біля себе і грубо сказав, - стань тут! 
Деймон показав пальцем на правий закуток. Я покірно пішла туди і простояла дві години. Нічого не змінилося. 
Одна деталь, 
А потім знов, 
Стоїть, як демон 
Без розмов. 
Я вже звикла. Єдине, що змінилося – моє положення. Тепер замість того, щоб більш-менш зручно вмоститися на стільчику вирівнявши спину, я мала непохитно стояти. Тому перші чотири дні мої ноги боліли не на жарт. За дві години я передумала майже про все. І про батьків, обличчя яких я вже забула, і про друзів, і про сестер, братів, кузенів… Я сумувала за ними, але вже звиклася з думкою, що ніколи їх не побачу. Я намагалася не дивитися на Деймона, але пару разів мій погляд, певно шукаючи підтримки, сам прогулювався постаттю художника. І кожного разу його очі дивилися на мене, пожираючи мене, як і колись. Можливо, мені здавалося, але я була певна, що він щось відчуває і планує дійсно жахливі речі.

*** 
Вже з місяць він працював над новою картиною. Перша ж висіла в галереї і приносила дохід Деймону. Днями я сиділа у своїй кімнатці і впевнено божеволіла. Художник став безмежно холодним. Він не говорив зі мною, нічого не питав, лише наказував та бив. Морально знущався, говорив: «Ти ніщо, ти ніхто, непотріб! Ти навіть власним батькам непотрібна, бо вони про тебе забули, так би мовити здихались! Подякуй мені, що тримаю тебе, що не вбив. Безхатько!». Я не могла таке терпіти. Часто плакала і одного разу, мій внутрішній чортик вирішив не підкорятися Деймону. 
У той день, прокинувшись як зазвичай о восьмій ранку(бо так наказав Деймон ще у в перший день полону і поставив будильник саме на ту годину), я вирішила спати далі. Вже тоді у своєму серці я відчула бунтівну силу своїх дій. Зараз я з посмішкою згадую той день – якою ж я була наївною та волелюбною, але тоді мені було далеко не весело, а наслідки бунту виявились дуже болючими. 
Коли художник прийшов зі сніданком, замість того, щоб побачити вже готову до нового дня Кораліну, Деймон зустрів сплячу красуню: 
- Гей! Прокидайся! Що це за прикол? – я не спала, лише робила вигляд, а коли почула кроки по сходах, дихати стало майже неможливо, та ввімкнувши свої акторські здібності, я лежала тихо і нерухомо. 
- Ммм… Доброго ранку, - я зіваючи повернулася у бік Деймона. Подивившись на нього, я зрозуміла – мені гаплик! Такого виразу обличчя художника я ще жодного разу не бачила. 
- Кораліно! Що це, в дідька, таке?! Чому ти не прокинулася вчасно?! Ти розумієш, що у мене графік?! Швидко встала і пішла нагору! Без їжі і без ранкового туалету! Швидко, дурепо! І як мені тепер таку потвору малювати?! Бридко! Фу!!! – я все ще лежала. Єдине, що мені хотілось у той момент – вдарити, а краще вбити його. 
- Ти не слухняна дівчинка. Такою бути не можна, сонечко,- він змінив тон. Замість крику – лагідний голос, замість лайки – пестиві слова.  А потім, побачивши, що нічого не змінилося, він пнув мене ногою по спині, вилив на голову кашу, жбурнув чай, дав ляпаса і, потоптавшись по моїм ногам, пішов. У той день він більше не заходив. Я залишилася одна, як завжди. Компанія з самою собою була для мене звичайним явищем. Я могла і поговорити, і посміятися, і втішити себе, коли було дуже погано. Саме тоді я зрозуміла, що ненавиджу Деймона! І єдине про, що я мріяла – смерть художника!

Я голодувала чотири дні. Те нестерпне почуття голоду! Це не просто вурчання у животі, а болючі спазми, від яких здригається все тіло. Очі лізуть на лоба, і хочеться з’їсти все, а особливо себе. Я ніколи не гризла нігтів, але тоді, то був єдиний вихід. Чогось кращого я ще ніколи не їла. Мені здавалося, що вони і солоні, і солодкі, і навіть трохи кислуваті. А той присмак і відчуття у роті, а те почуття на кінчиках пальців… мокрі холодні з задирками навколо нігтів і з’їденою шкірою. Гострі обкусані нігті, що чіпляються за одяг, що роздирають горло з середини…  Потім мені прийшлося не солодко з цією звичкою, і дуже довго я не могла її перебороти. 
На п’ятий ранок Деймон нарешті приніс їжу, а в обід повів мене нагору малювати картину. Позуючи художнику, я відчула різкий сильний головний біль. Мене нудило і хотілося блювати прямо посеред майстерні, щоб Деймон відчув, як мені погано, і наскільки смердюча його душа, бо це вона просилася на волю, як і я. Бо за чотири роки з ним, під землею, я вже втратила свою душу. Тепер лише його живе у моєму тілі. Тепер тільки він у моїй голові, і я ненавиділа його! Боже! Як же я його ненавиділа!!! Але тоді я продовжувала мужньо стояти, пригнічуючи нудоту. Не витерпіла на сходах. Здавалося, що я виблювала все що мала. Піднявши очі на Деймона, я зрозуміла, що він знав, що так станеться. Його очі наповнилися почуттям огиди та… радості. Він радіє тому, що я блюю?! Деймон узяв мене за руку та повів до моєї кімнатки. Поклав мене на матрац та приніс таз, куди я повинна була блювати. Закрив двері та сів поряд зі мною. Так він провів усю ніч, а на ранок пішов.