Картина перша. "Кораліна в сльозах"

Я сиділа у себе в кімнатці і байдикувала. Наплакавшись вдосталь, я більше не могла ревти. Він приніс книжки, щоб мені було не так нудно, але читати не хотілося. Раптом, почувся тихий стук у двері. Раніше він так не робив. 
- Щось сталося? – запитала я. 
- Я зайду. 
Деймон відкрив двері та повільно переступив через поріг. Я прикрила обличчя рукою, бо сильно хотіла сміятися. Художник був одягнений у сірий костюм. Під піджаком виднілася біла сорочка, а на голові сірий берет. Всю цю красу доповнював величезний червоний шарф, обмотаний навколо шиї дивним візерунком.  
- Встань. Ти йдеш зі мною, але перед цим… - Деймон взяв мою руку та поєднав зі своєю наручниками. 
- Навіщо це? 
- Щоб ти не втекла, дурепо! 
І ми пішли. За металевими дверима великі, круті та довгі сходи, які закруглялися у спіраль. Будь-який крок ними супроводжувався страшним гупанням. Піднявшись нагору, Деймон відкрив ще одні металеві двері, а потім ще одні. Далі ми вийшли з-за ширми, яка приховувала двері до мене і яка  вивела нас у його майстерню. То був звичайнісінький гараж, у якому, замість машини, були картини, багато фарб у великих банках та тюбиках, безліч пензлів і паперу. 
- Сідай тут, - він показав пальцем на стілець та прикріпив мою руку до нього. 
- Навіщо? 
- Я сказав сіла! – Деймон вдарив мене по спині і я зрозуміла, що треба слухатись, - а тепер зроби вигляд, ніби ти молишся і плач. 
Я зробила все так, як він сказав. Плакати було не важко – після удару я і сама хотіла ревти. Він взяв олівець у руку і намалював одну довгу лінію, потім поклав його на стіл, і просто вилупився на мене. Моє довге, чорне та блискуче волосся ніжно спадало плечами вниз, моя біла шкіра чомусь блищала, як ніколи, а мої великі блакитні очі були вологими від сліз, наповнені смутком та ненавистю. Я сиділа так довго, допоки він не сказав мені встати. Знову надів наручники і повів униз. 
Наступного дня все повторилося. Кожну з картин він писав по три роки, доповнюючи кожного дня маленькими деталями, а потім ще годину чи, навіть, дві просто стояв та дивився на мене. 
                                                             
*** 
Під час роботи я запитала в нього, де мої батьки і чому ніхто мене не шукає: 
- Бо ти нікому не потрібна окрім мене, - сказав Деймон. 
- Я тобі не вірю. Вони мене шукають і будуть шукати. Що тобі взагалі потрібно? Гроші? Вони тобі дадуть! 
- Гроші мені ні до чого. Потрібна ти. 
- Малювати свої картини? 
- Замовкни! Це не твоя справа. Скажи мені ще дякую за те, що годую. А то будеш голодною! 
- Дякую, Деймоне! – він був не проти, що я називаю його Деймоном. Йому це, навіть, подобалося, а згодом, це ім’я стало його псевдонімом.

Пройшов вже місяць після викрадення. Ніхто мене так і не знайшов, хоча я думала, що  повернуся додому за два тижні, та цього не сталося. Тоді єдине, що мені хотілося – вбити його. Я ненавиділа Деймона, бажала, щоб він зник з мого життя, а все це виявилося звичайним нічним кошмаром. Я прокинуся посеред ночі, витру лоба від холодного поту, згадаю, що уроки малювання веде старенька вчителька, і піду до мами й татка. Крадькома, як у дитинстві, пролізу між ними та вкриюся простирадлом, що, як непотріб, лежить у ногах моїх батьків – вони завжди розкривалися вночі, навіть узимку. Знову засну, а на ранок… 
         
*** 
Він вперше сильно мене побив. Тоді Деймон знову прийшов до мене з їжею та водою, а я відвернулася і не відповідала на його запитання: 
- Кораліно, що сталося? – він питав, а я все ще мовчала, - я не буду тебе вмовляти їсти. Не хочеш, не треба. Помирай! 
- Я тебе ненавиджу, - спокійно сказала я. У руках, тримаючи гостро заточений олівець, я розвернулася, замахнувшись на нього, але Деймон перехватив мою руку, і здавив її так, що вона посиніла. Потім він забрав мою «зброю» та кинув її в стінку. Схопив мене за волосся та тягав підлогою довго–довго. Я почала кричати, валувати, пищати та бити його руками, як могла. Він же вдарив мене у живіт, потім по спині, кинув до стіни і, розвернувшись, пішов. Я залишилася одна з бажанням помсти. 
На ранок їжі я не отримала. Натомість, зайшовши не привітавшись, Деймон поклав на стіл мобільний телефон та сказав, щоб я відповідала на його дзвінки. Він пішов, а я все ще сиділа, дивлячись на стелю.

Без їжі я прожила три дні. Єдине, що було у мене для підтримання життєдіяльності – вода. У моєму бункері, Деймон зробив туалет поряд встановив умивальник, звідки текла холодна та вечорами тепла вода. Та вона не могла втомлювати голод надовго. Тоді, коли він вже не давав мені існувати, бо життям своє становище назвати я не могла, мені прийшлося йому подзвонити. На телефоні був вписаний лише його номер. Трохи згодом, я намагалася подзвонити в поліцію, або ж до мами, номер якої я добре пам’ятала, навіть зараз можу згадати, але нічого не вийшло. Я могла дзвонити лише йому. Як він це зробив, я до сих пір не знаю.  
- Деймоне, я дуже хочу їсти! Я прошу тебе, принеси мені чогось. Благаю! 
- Навіщо? Ти була дуже поганою дівчинкою, не слухняною. Та й ще хотіла мене вбити! – у його голосі чулися нотки тріумфу. 
- Прошу. Пробач мене! Чуєш? Я більше так не буду! 
- Будеш позувати мені чотири години! Тільки за такої умови я тебе нагодую. 
- Дякую, - він поклав слухавку. Вже через пів години я їла ту гидку кашу, запивала чаєм, але на цей раз вона була смачної. Голод – найкраща маніпуляція будь-чим живим. 
                                                     
*** 
Він знову посадив мене позувати. Я мала просидіти чотири години, поки він просто дивився б. І він, як завжди намалювавши одну деталь, сів навпроти мене. Говорити я не могла. Дивитись на нього – теж. Я не розуміла навіщо мені сидіти стільки часу, якщо він абсолютно нічого не малює. А коли моя каторга закінчилася, я, набравшись сміливості та нахабності,  запитала: 
- Чому ти нічого не малюєш? – він був не готовий до моєї зухвалості. 
- В сенсі? Те, що я тобі не показую свої роботи не означає, що я нічого не пишу. 
- Які роботи? Ти просто сидиш і тупо дивишся на мене. Ну, перед цим щось там намалювавши. 
- Не смій мене критикувати! Зрозуміла?! Дурепо! Ти дуже багато говориш! Я й не думав, що ти настільки допитлива, - він схопив мене за руку, начепив наручники, і повів сходами вниз. Я впала на середині шляху, і художник просто поволік моє тіло спочатку сходами, а потім холодною підлогою, забиваючи мені нові синці та подряпини.