Частина перша. "Викрадення душі"

Присвячується 
В.М.О. 
Дякую за цей безмежний світ! 

 

Сірник впаде додолу і він буде горіти яскравим полум’ям. Літнє ранкове сонце стане єдиним свідком цього злочину. Вишня похитуватиметься від швидкого небезпечного вогню, але вона, троянди і паркан залишаться неушкодженими. Все живе, що було у ньому буде щодуху кричати і молити про допомогу, але ніхто їх не врятує. Для них вже запізно, для інших зарано… 

 

Викрадення душі

«Але я до сих пір пишаюся тим, що змогла зробити крок на зустріч людини, що забрала у мене все…» 
Наташа Кампуш

Я поставила лампу на кухонний стіл, поряд поклала листок та взяла ручку. У протилежному кутку стола лежить ціла стопка паперу формату А4. Кулькова ручка обережно стає на кінчик, як балерина, і починає мою сповідь. Дванадцять років… невже це так мало? Невже прожити цю цифру виявиться так легко? Але я просто багато чого забула і саме ця сповідь має нагадати мені все…

Я Кораліна. Тоді мені було всього 14 років. Йому – 23. Я любила танцювати, писати вірші, і ходити до школи. Так, я була дивною для своїх однолітків. Експериментувала з кольором волосся, часто робила різні зачіски та стрижки, і ніколи-ніколи не сумувала. Мене називали «Живчиком», бо ніщо не могло погіршити мені настрій. Та в моєму житті згодом з’явився він… Людина, яку я і полюбила, і зненавиділа водночас. 
Я навчалася у восьмому класі школи № 92 і відчувала, як і всі мої ровесники, що попереду ціле життя. Вірила кожному і не знала, що на моєму шляху може трапитися він… Вперше я побачила його другого вересня, але не звернула уваги. Він почав працювати вчителем малювання в моїй школі. Та після нового року чоловік ніби вліз у мою голову. Я не знаю, як це сталося, але мені кожної ночі снилися кошмари, і він був головним нічним страхом. Я засинала і благала, щоб він більше не турбував мене. Я, неначе, відчувала наближення катастрофи. Але я знову прокидалася і витирала лоба від холодного поту, а на ранок розуміла, що тепер я побачу його в школі… На уроках малювання, які проводив саме він, було безмежно страшно. Я навіть не знаю чому. Від одного погляду на нього я відчувала, як все моє тіло здригається, а ноги воліють бігти; метелики злітають вгору, ще не знаючи, що скоро остаточно і назавжди сядуть мені на плечі. Часом, коли мені вистачало сміливості підняти на нього очі, я уважно вдивлялася у його зовнішність. Для мене він випромінював жах, але більшість вважали його дуже красивим. Очі малі, але глибокі; губи невеликі, ніс маленький, але широкий; волосся коричневого кольору, що завжди було акуратно причесане у лівий бік. Згодом я почала називати чоловіка Деймоном (так шифрувала його в особистому щоденнику), хоча насправді його звали Вільговський Михайло Олегович. Та для мене він був Деймоном… А згодом і демоном. 
Зараз, записуючи кожне слово, я поступово згадую те, що моя психіка приховала задля моєї безпеки. Тепер нехай все, що я носила глибоко в собі розіллється рікою по сторінкам. Мене звати Кораліна. І це мої дванадцять років полону…

*** 
Деймон часто дивився на мене. Рідко міг, проходячи повз, не поглянути бодай трішки на моє сповнене жахом обличчя. Багато я згадати не можу, але деякі найяскравіші моменти зрештою пам’ятаю.

Тоді я йшла на урок музики. Його кабінет був посеред довгого коридору навпроти якого розміщувався спортзал. Двері його кабінету рідко були зачиненими – він завжди відчиняв їх навстіж. Проходячи повз, я не могла не зазирнути до кабінету, і не поглянути на художника. А він ніби знав, що я йду і дивився на мене так само, як я на нього. Це відбувалося мало не кожного дня. З того часу ми залежні один від одного. 
Був урок зарубіжної літератури. Ми тихо сиділи, записуючи конспект. Раптом двері різко відкрилися, і в кабінет увійшов він. Серце на мить зупинилося, а потім в шаленому темпі почало битися знов. Все уповільнилося. Час теж. Я не зводила з нього погляду. Деймон, щось прошептав вчительці на вухо, і вона, нахилившись, почала шукати те дещо. Він різко перевів погляд на мене, ласуючи моїми нажаханими очами. Та коли вчителька нарешті дала йому папірець, художник, широко посміхнувшись та подякуючи, різко пішов. Все тіло здригалося. Страх прийшов до мене знов. А звідки? Певно з майбутнього.

*** 
Тиждень до… 
Я жила своїм звичайним, нікому не цікавим(як я думала) життям. Друзі, батьки, школа та солодкі думки про писемне майбутнє. Я знову йшла зі школи додому з відчуттям, що він поряд, що слідкує, що постійно на мене дивиться. Тоді я думала, що це самонавіювання, що нічого подібного не відбувається, а його постать, це лише моя багата уява, але… якби ж все було саме так. Про те, щоб розповісти батькам я навіть не думала – боялася. От і дурна! Якби сказала, нічого б не сталося…

Три дні до… 
Я вже не знала куди себе діти. Єдине чого мені хотілося – зникнути. Подалі від нього, від усіх. Я знала, що він мене фотографував, причому кожного дня і це вже точно. Об’єктив переслідував мене повсюди. Вже з тиждень я не ходила на уроки малювання, але він все одно стежив за мною. Я не могла втекти і ніколи не зможу.

Один день до… 
У той день я нічого не знала, навіть не підозрювала. Думала про майбутнє – щасливе і безхмарне. Потому я вперше написала про нього. Раніше я не хотіла його навіть згадувати, а тоді, у останні вільний вечір, моя рука сама взяла ручку та папір і написала перший рядок вірша, який надалі стане моїм гімном.

День жаху 
Я йшла зі школи додому з подругами. Одну звали Оля, а другу Ліля. З однією я товаришувала з пісочниці, а з другою зі школи. Часто ми сварилися з-за дрібниць, але саме вони допомагали нам стати ближчими. Ліля дуже любила Майкла Джексона і кожного дня ми з Олею та ще однією шкільною подругою Настею повинні були вислуховувати нову порцію новин з життя зірки. 
Того дня ми йшли тихо, не розмовляючи. Не знаю чому, але я ніби відчувала наближення чорної хмари в моєму житті довжиною в дванадцять років.  Попрощавшись з Олею, вона жила ближче до школи, ми з Лілею продовжили шлях. Ми мешкали в одному будинку, але в різних під’їздах, і дуже часто ходили одна до одної в гості. Ліля, своєю дивною розслабленою ходою – розхлябані руки, що гойдаючись, торкаються плісированої спідниці, важкі, нерівні кроки та трохи нахилений вперед тулуб, від ваги портфеля, відправилася по маленькій доріжці до свого під’їзду, а я ще з хвилину просто стояла біля берізки. День тоді був теплим і сонячним. Звичайно, бо була весна – початок травня. Подивившись на годинник, що був у мене на руці, я вирішила піти прогулятися парком, який був у десяти хвилинах від мого дому. Я йшла одна, на зустріч з монстром.