Картина за номерами

   Коли Майя прийшла зі школи, то побачила на круглому столі у вітальні велику коробку. Це була картина за номерами. Мама порпалася на кухні, а коли побачила іскру в очах доньки, запитала:

— Про неї ти мріяла?

— Так! - із запалом відповіла Майя та почала діставати вміст з середини коробки.

   На кухонному столі, під низькою лампою, розгорнулося поле майбутнього бою — біле полотно, розділене на тисячі дрібних сегментів із цифрами. Поруч вишикувалися крихітні пластикові різнокольорові баночки з фарбою. Мати відкрила номер ОДИН — сліпучо-білий колір.

— Знаєш, Майю, — почала мати, акуратно вмокаючи пензель, — ці картини за номерами дивні. Вони обіцяють красу, якщо ти просто будеш терплячою. – Майя обережно провела по полотні. - Як пройшов твій день у школі? Все йде «за номерами»?

Майя неохоче взяла свій пензель. Вона дивилася на сегмент під номером ОДИН — сукню намальованої дівчини. Перед очима миттєво спалахнули білі панчохи-колготки Аліни на сходах.

— Все як завжди, мамо. Нудно. Сходи, уроки, їдальня.

Мати зробила перший мазок.

— Нудно — це зазвичай безпечно. Але в школі завжди є хтось, хто створює шум, правда? Чи є той, хто зараз у школі у центрі уваги? На кого всі дивляться і з ким хочуть заприятелювати?

Метод запитань у формі лійки почав звужуватися. Майя відчула, як затремтіла рука, коли вона заповнювала білий сегмент.

— Є такі, як Денис, наприклад. Він як цей білий колір — здається, що на ньому ніколи не буває плям. Він іде сходами, наче кіноактор, в якого всі хочуть взяти автограф чи поспілкуватися наживо, щоб підзарядитися його нескінченною енергією радості. – Майя зупиняється на кілька секунд. - І Аліна поруч... теж ідеальна. У короткій спідниці та білих панчохах, які ніколи не брудняться, навіть у мокру погоду.

— Ідеальні люди часто здаються картинами, — тихо зауважила мати, не піднімаючи очей від полотна. — Але знаєш, Майю, найважче в таких картинах — це фон. Тобі ніколи не хотілося... змінити цей фон? Або додати туди щось своє? Може, сьогодні сталось щось таке, що тобі запам’яталося надовго?

Майя зупинилася. Біла фарба на її пензлі почала підсихати.

— Я стояла поруч із ними в їдальні. У мене був кисіль. Вишневий, номер десять на твоїй палітрі. Я дивилася на ці її білі ноги й думала: один рух — і ідеал зникне. Вона стане такою ж «забрудненою», як я.

Мати завмерла. Вона не почала сварити. Вона просто переставила баночку з фарбою номер десять ближче до доньки. Майя взяла червоний колір, відкрила її і почала потроху перехиляти, щоб фарба дісталася краю.

— І що завадило тобі виконати задумане, Майю? Що зупинило твій пензель?

— Я згадала, як ти казала, що краса не в порядку, а в тому, як ми з ним справляємося. Я подумала, що якщо я її заплямую, Денис просто буде витирати їй ноги серветкою. І це торкання... воно б убило мене більше, ніж її ідеальність. І я просто пройшла повз них.

   Мати нарешті підняла очі. У «лійці» залишилося найважливіше питання.

— Тож ти пройшла повз кумира, доню? Це найважчий крок. І що було далі? Хтось побачив, як ти втримала цю склянку?

Майя вперше за вечір посміхнулася — слабко, лише кутиком вуст.

— Я спіткнулася на першій же сходинці, коли йшла від них. Думала — все, зараз упаду і всі побачать мою слабкість. Але мене перехопив Акім. Він завжди стояв десь за плечима Дениса, я його не помічала. А він знає моє ім’я, мамо. У нього рука була така... справжня. Не як на картині.

Мати мовчки взяла найтемніший колір і простягнула Майї.

— Тоді давай зробимо цю дівчину живою. Додай їй тіні. Додай їй те, що робить її схожою на тебе, а не на Аліну.

Майя впевнено вмочила пензель у темну фарбу і провела тонку лінію на щоці ідеальної красуні. Маленький, ледь помітний шрам. Потім додала відблиск у очах — не від ламп, а від внутрішнього світла.

   Вони закінчили картину разом. Година минула як одна мить. Коли вони вішали її у вітальні, Майя знала: завтра в школі вона вже не шукатиме очима білі панчохи. Вона шукатиме Акіма. Бо кумири існують лише доти, доки ти дозволиш собі спіткнутися і бути підтриманою кимось справжнім.

   Ранкові сонячні промені зазирнули у вікно вітальні, осяяли зображення чарівної і усміхненої дівчини зі шрамом на щоці. У темному кутку виднівся надпис білою фарбою: «Жива і справжня».