Картина

2024 рік. Україна. Харків.

Людмила дуже полюбила свою нову роботу. Жодних тобі стресів, незадоволених чи обурених клієнтів, готових або  що, написати скаргу на неквапливу офіціантку. Жодних зламаних нігтів, болів у ногах, ранніх підйомів та пізніх повернень додому. До десятої години можна навести красу, або прийти раніше і посидіти в кафешці, що знаходилося поряд з Арт-центром. Потім очолити гурт і за пару годин із завченим текстом пройтися тихою галереєю, зупиняючись біля необхідних картин. І все, далі день вільний. То не робота, а мрія.

Іноді привозили нові картини, але Людочка про них нікому нічого не розповідала, вона вчила текст. Добре поставлений голос і привітна посмішка доводилися до досконалості і більше не вимагали зусиль. Вона вже майже закінчила сьогоднішню програму та перейшла до останнього експонату:

– А ця реконструкція відомої картини французького художника Клода Моне «Сніданок на траві».

Людмила навіть не встигла розповісти про м'яку, повітряну палітру художника і чому він вважав за краще зображати навколишню дійсність, хай і з не фотографічною точністю, але без нальоту містицизму, до якого вдавалися його колеги, як галерея Арт-центру наповнилася жіночим криком.

– А-а-а! Свят, свят, Боронь боже, – перехрестилася не молода жінка, продовжуючи голосити і відступати від нещодавно повішеної картини, на якій були зображені діти без облич, котрі сиділи на колінах у сивої людини. – Привиди. Ви бачите? Біля неї привиди! Згиньте, бісівські поріддя!

Виглядало це більше безглуздо, ніж страшно. Ні тобі зловісної музики на тлі, ні самих привидів, тільки тітка, що кричить у залі, та тикає пальцями в бік картини.

Гості були готові повірити в піар акцію на честь нового експонату, навіть злякатися для пристойності, але нічого більше не відбувалося. Поки жінка не прокричала фатальну фразу:

– Її треба спалити! Терміново! Ці діти повинні померти, це підступи Сатани!

І одразу сама кинулася виконувати наказ, чиркаючи запальничкою.  Ось тут охоронці зрозуміли, що відбувається щось не заплановане, а самі вони цілком можуть втратити роботу, схопили її і потягли із зали.

– Ні! Ні! Спалить її! Чуєте? Ви маєте її спалити. В ім'я бога.

Вона викручувалась, як в'юн, брикалася, а одному охоронцеві подряпала щоку. Ще деякий час її лякаючий голос було чути навіть за зачиненими дверима.

– Людочко, з вами все гаразд? На вас немає обличчя.

Дівчина глянула на чоловіка, що говорив, ним виявився один з нічних охоронців, і зблідла ще більше. Вона з дитинства боялася криків, після того, як одного разу мамина знайома, що гостювала в їхньому будинку, почала вказувати в кутки, кричати щось про темну силу і вимагати спалити. А потім упала у припадку. Що саме спалити, Люда вже не пам'ятала, може, просто папір, може сам будинок, та й зовнішності гості вона теж не пам'ятала. Цілком можливо, що та жінка з дитинства і ця тітка були однією особою. Дівчина нервово засміялася.

Охоронець, здається, його звали Михайло, приніс їй склянку води з кулера. Люда часто помічала, що коли приводила нову групу, він теж відвідував галерею, хоча зазвичай волів приходити ближче до вечора.

– Дякую. Вас вона теж налякала?

– Що?

– У вас руки тремтять.

– Ні, що ви. Хіба мене може налякати якась жінка?

– А привиди?

Замість відповіді Мишко подивився на картину, і дівчина помітила, що він здригнувся.

Незабаром усі почули сирену швидкої допомоги.

***

На ранок наступного дня, директор Арт-центру Аркадій Філімонович, біснувався не гірше за недавню відвідувачку. Сталося чергове НП. Нещасна картина обзавелася намальованими очима. Охоронець, що чергував, ніби осліп і пішов, нічого не сказавши. Помітила це непотребство та сама Людочка, і підняла на вуха всіх. Саму ж дівчину потім довелося відпоювати коньяком і відправити додому на позаплановий вихідний.

Картину, зрозуміло, довелося забрати. А шкода, на неї Аркадій Філімонович мав великі плани. Ще б пак, оригінал, єдиний у своєму роді, що пережив війну. Робота учениці відомого у вузьких колах німецького художника-містика Гонте, Адели Мізгерт. Полотно відрізнялося недбалістю мазка, наче його малювала дитина, але навіть крізь нього відчувалася рука майстра, його почерк.

– Я його вб'ю.

Через відсутність вандала, рука стиснула ні в чому не винну дорогу ручку і зламала її навпіл.

– Він у мене за це до кінця життя розплачуватиметься.

Його помічник Віктор чудово розумів і навіть трохи розділяв настрій начальника. Щойно вони перестали переглядати відео з камер спостереження і переконалися, що нікого стороннього в галереї не було. Охоронець спочатку кілька разів справно робив обхід, а повз цю картину взагалі проходив по протилежному краю коридору. Третього разу, він не доходячи, зупинився і втік, потім повернувся вже з ручкою. Можливо навіть із цією, яку щойно зламали.

– Привези сюди цього Мишка, хочу з ним поговорити.

– Як скажете, – погодився помічник, хоча цілком міг наполягти на залученні до події поліції. Він завжди міг виступити голосом розуму, щоб бос не наробив дурниць, як того разу, але не став.