Картина "Без облич"

Картина

2024 рік. Україна. Харків.

Людмила дуже полюбила свою нову роботу. Жодних тобі стресів, незадоволених чи обурених клієнтів, готових або  що, написати скаргу на неквапливу офіціантку. Жодних зламаних нігтів, болів у ногах, ранніх підйомів та пізніх повернень додому. До десятої години можна навести красу, або прийти раніше і посидіти в кафешці, що знаходилося поряд з Арт-центром. Потім очолити гурт і за пару годин із завченим текстом пройтися тихою галереєю, зупиняючись біля необхідних картин. І все, далі день вільний. То не робота, а мрія.

Іноді привозили нові картини, але Людочка про них нікому нічого не розповідала, вона вчила текст. Добре поставлений голос і привітна посмішка доводилися до досконалості і більше не вимагали зусиль. Вона вже майже закінчила сьогоднішню програму та перейшла до останнього експонату:

– А ця реконструкція відомої картини французького художника Клода Моне «Сніданок на траві».

Людмила навіть не встигла розповісти про м'яку, повітряну палітру художника і чому він вважав за краще зображати навколишню дійсність, хай і з не фотографічною точністю, але без нальоту містицизму, до якого вдавалися його колеги, як галерея Арт-центру наповнилася жіночим криком.

– А-а-а! Свят, свят, Боронь боже, – перехрестилася не молода жінка, продовжуючи голосити і відступати від нещодавно повішеної картини, на якій були зображені діти без облич, котрі сиділи на колінах у сивої людини. – Привиди. Ви бачите? Біля неї привиди! Згиньте, бісівські поріддя!

Виглядало це більше безглуздо, ніж страшно. Ні тобі зловісної музики на тлі, ні самих привидів, тільки тітка, що кричить у залі, та тикає пальцями в бік картини.

Гості були готові повірити в піар акцію на честь нового експонату, навіть злякатися для пристойності, але нічого більше не відбувалося. Поки жінка не прокричала фатальну фразу:

– Її треба спалити! Терміново! Ці діти повинні померти, це підступи Сатани!

І одразу сама кинулася виконувати наказ, чиркаючи запальничкою.  Ось тут охоронці зрозуміли, що відбувається щось не заплановане, а самі вони цілком можуть втратити роботу, схопили її і потягли із зали.

– Ні! Ні! Спалить її! Чуєте? Ви маєте її спалити. В ім'я бога.

Вона викручувалась, як в'юн, брикалася, а одному охоронцеві подряпала щоку. Ще деякий час її лякаючий голос було чути навіть за зачиненими дверима.

– Людочко, з вами все гаразд? На вас немає обличчя.

Дівчина глянула на чоловіка, що говорив, ним виявився один з нічних охоронців, і зблідла ще більше. Вона з дитинства боялася криків, після того, як одного разу мамина знайома, що гостювала в їхньому будинку, почала вказувати в кутки, кричати щось про темну силу і вимагати спалити. А потім упала у припадку. Що саме спалити, Люда вже не пам'ятала, може, просто папір, може сам будинок, та й зовнішності гості вона теж не пам'ятала. Цілком можливо, що та жінка з дитинства і ця тітка були однією особою. Дівчина нервово засміялася.

Охоронець, здається, його звали Михайло, приніс їй склянку води з кулера. Люда часто помічала, що коли приводила нову групу, він теж відвідував галерею, хоча зазвичай волів приходити ближче до вечора.

– Дякую. Вас вона теж налякала?

– Що?

– У вас руки тремтять.

– Ні, що ви. Хіба мене може налякати якась жінка?

– А привиди?

Замість відповіді Мишко подивився на картину, і дівчина помітила, що він здригнувся.

Незабаром усі почули сирену швидкої допомоги.

***

На ранок наступного дня, директор Арт-центру Аркадій Філімонович, біснувався не гірше за недавню відвідувачку. Сталося чергове НП. Нещасна картина обзавелася намальованими очима. Охоронець, що чергував, ніби осліп і пішов, нічого не сказавши. Помітила це непотребство та сама Людочка, і підняла на вуха всіх. Саму ж дівчину потім довелося відпоювати коньяком і відправити додому на позаплановий вихідний.

Картину, зрозуміло, довелося забрати. А шкода, на неї Аркадій Філімонович мав великі плани. Ще б пак, оригінал, єдиний у своєму роді, що пережив війну. Робота учениці відомого у вузьких колах німецького художника-містика Гонте, Адели Мізгерт. Полотно відрізнялося недбалістю мазка, наче його малювала дитина, але навіть крізь нього відчувалася рука майстра, його почерк.

– Я його вб'ю.

Через відсутність вандала, рука стиснула ні в чому не винну дорогу ручку і зламала її навпіл.

– Він у мене за це до кінця життя розплачуватиметься.

Його помічник Віктор чудово розумів і навіть трохи розділяв настрій начальника. Щойно вони перестали переглядати відео з камер спостереження і переконалися, що нікого стороннього в галереї не було. Охоронець спочатку кілька разів справно робив обхід, а повз цю картину взагалі проходив по протилежному краю коридору. Третього разу, він не доходячи, зупинився і втік, потім повернувся вже з ручкою. Можливо навіть із цією, яку щойно зламали.

– Привези сюди цього Мишка, хочу з ним поговорити.

– Як скажете, – погодився помічник, хоча цілком міг наполягти на залученні до події поліції. Він завжди міг виступити голосом розуму, щоб бос не наробив дурниць, як того разу, але не став.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше