Розділ 10

Ранок в Академії видався несподівано тихим. Настільки тихим, що Марра, прокинувшись, спочатку вирішила, що ще ніч — але світло за вікнами впевнено говорило протилежне.

Вона вислизнула з ліжка, одяглася й попрямувала до їдальні, звернувши в центральний коридор Академії.

Коридор був ідеальним.
Чистим. Блискучим. Спокійним.

Наче вчора ніхто не катався по ньому на льодовій доріжці, не верещав, не відбивався від мінісніговичків і не ховався за коробками з гірляндами. Підлога — рівна, суха, сяюча. На стінах — жодного сліду льоду. Жодної сніжинки. Навіть натяку на магічний пил. І ніяких котячих слідів.

Ніби Академія вирішила:
«Та й годі з ними. Нехай думають, що їм це наснилося».

— Гей… — пролунало пошепки. — Ти теж це бачиш?

Тайра стояла біля сусідніх сходів, позіхаючи так, ніби не спала всю ніч.

— Бачу, — підтвердила Марра. — Таке враження… ніби воно саме все прибрало.

— Або сховало, — відгукнувся Велс, з’явившись нізвідки з виглядом людини, яка морально готова вмерти ще до сніданку. — А це гірше. Бо якщо сховало — значить, є що приховувати.

Марра підійшла до стіни. Провела пальцями.

Нічого.

— Воно… — прошепотіла вона. — Спить.

— І дуже розраховує, що його ніхто не будитиме, — буркнув боєць, з’являючись позаду. — Особисто я — за те, щоб не будити. Ходімо хоч глянемо на головну залу. Сподіваюся, наші зусилля з прикрашання не пропали марно.

Коли вони дійшли до головної зали, Олівія вже стояла біля дверей, притримуючи їх плечем. Долс — поруч, задумливий, ніби прислухався до чогось за стіною.

— Вона тиха, — сказала вона. — І це лякає.

Вони штовхнули двері. І побачили:

Залу. Ідеальну. Абсолютно. Бездоганну.

Краще, ніж вони прикрашали.
Краще, ніж могли б узагалі.

Гірлянди — рівні, як лінії в підручнику. Ілюзії — м’які, спокійні, ніби самі роблять вдих і видих. Легкий іній — тонкою лінією по підлозі, ледь помітний. Сніжні візерунки — витіюваті, як на старовинних вітражах.

Жодних слідів учорашньої катастрофи.

— Це… — видихнула Маїса, що з’явилася позаду. — Це не декорації. Це витвір мистецтва.

— Академія вирішила показати, як «треба», — підсумував староста. — І заодно стерла всі докази вчорашнього.

Велс потряс коробку. Коробка відповіла тужливим брязком.

— А я ж так сподівався довести, що це не ми влаштували весь той хаос…

Олівія підійшла до центральної арки, обережно торкнулася гілочки.

Вона дзенькнула — тихесенько. Немов маленький дзвіночок на шиї кота.

Вітру не було.
Магії не було.
А звук однаково пролунав.

— Він… десь тут, так? — прошепотіла дівчина.

Староста замість відповіді уважно оглянув стелю.

— Мені здається, духи академій прокидаються в особливі дні, — сказав тихо. — Але рідко затримуються. Якщо цей знову заснув, то, можливо, надовго.

— До наступного сонцестояння? — уточнив бойовик.

Староста знизав плечима.

— А може до наступної дурості студентів чи дивних подій.

Усі синхронно глянули на нього і на Олівію. Обидва синхронно почервоніли.

— Ем… — спробувала виправдатися Олівія. — Ми цього разу НІЧОГО НЕ РОБИЛИ.

Магія навколо неї не спалахнула.
Не тремтіла.
Не іскрилася. 

Вона просто… була.
Спокійна. Слухняна. Холодна, як ранковий іній.

— О, — сказала Маїса, — здається, ти нарешті не вибухаєш від емоцій.

Долс тихо, майже непомітно усміхнувся.

А десь за стіною ледь чутно, ніби з далекого сну, нявкнуло.
Один раз.
Коротко.
Глузливо.

Усі здригнулися. А потім вибухнули сміхом — втомленим, нервовим, але справжнім.

— Надовго він заснув? — спитала Марра.

— Хто знає, — відповів Долс. — Але якщо що — у нас тепер є чудова магиня води, яка точно зможе змити всі результати магічних експериментів.

Олівія закотила очі. Почервоніла. Долс підморгнув їй. Маїса пирхнула.

— Дивовижно, що в усіх інших сила повернулася в норму, — похмуро зауважив один із бойовиків, намагаючись знову викликати ідеальний захисний щит. Цього разу щит був звичайним — цілим, але не особливо щільним.

— У всіх інших — так, — хмикнула Тайра, оглядаючи залу. — А от в Олівії… навпаки.

Її магія тепер виглядала чистою й сильною, без учорашнього хаосу. На пальцях не стрибали іскри, не здіймався туман — тільки ледь помітний холодок, наче від спокійного зимового повітря.

— Стабільна, — тихо сказав Долс, дивлячись трохи довше, ніж треба. — І сильна.

Олівія фиркнула, але вуха в неї зрадливо почервоніли.

— Я просто… виспалась! І ВСЕ!

Десь за стіною знову ледве чутно, ніби з-під трьох шарів каменю, пролунало муркотіння. Коротке. Самовдоволене.

Усі нервово переглянулися. А тоді знову розсміялися.

Академія повернулася до звичного життя. Ну… настільки «звичного», наскільки може бути в Академії, де дух-кіт влаштовує магічні катастрофи заради ідеального святкового декору.

І де магія студентів — особливо водної магині, яка ще вчора вибухала при кожному подиху — раптом стає дивовижно слухняною й сильною, ніби сама Академія вирішила:
«Так буде краще».