Розділ 9

Сніжна куля, описавши ідеальну траєкторію «я зараз вам усім влаштую свято», понеслася вниз. Бойовик підхопив алхіміка Велса за комір і рвонув убік. Маїса стягнула цілительку на підлогу, а Олівію з Долсом просто змело набік сніжною хвилею. Куля гепнулася об підлогу, розплескавшись крижаною кашею. Звідти висунулася рука. Потім ще одна. А потім підвелося щось, схоже на сніговика, зібраного за принципом «ну я не знаю, де тут голова, хай буде ця».

— О, прекрасно, — видихнула Маїса. — Схожий на того голема, що вирвався в четвертого курсу.
Сніговий монстр радісно плеснув у долоні — й від нього відлетіли шматки снігу, перетворюючись на маленьких сніговичків, які весело побігли по залі. Один із них спробував видряпатися на бойовика, як на високий стілець.

— ЩО ЦЕ ТАКЕ?! — заверещав той, відскакуючи.
— Несподівана контрольна з роботи з магічними гомункулами, — похмуро сказала алхімічка. — Ненавиджу їх.

У цей момент білий котище, все такий же сяючий і задоволений, пробіг повз ноги Олівії, торкнувшись її руки хвостом. Дівчина знову спалахнула блакитним — а всі маленькі сніговички одночасно зупинилися, повернулися до неї і… синхронно вклонилися.

— …ем, — сказала Олівія, — здається… вони мене слухатимуть?
— Вони тебе бояться! — озвався Долс. — Величезна сила, магічний сплеск, усе таке! Тільки не вздумай…

Та вже пізно.

Головний гігантський сніговик побачив свій «народ», що схилився перед Олівією, і видав звук «ХРРРР» — явно ревнощі та виклик. Він простягнув руки й ухопився за гірлянду, роблячи з неї щось на кшталт батога.

— Тільки не це, — застогнав староста. — Гігантський елементаль і зброя масового блиску…

Гірлянда-батіг змахнула в повітрі й ударила по стіні, лишивши слід ідеальної сніжинки. Марра охнула — красиво ж! — а Мілс смикнув її за лікоть:
— ПОМИРИМСЯ ПОТІМ, ЗАРАЗ ТРЕБА ВИЖИТИ!

Староста різко взяв Олівію за зап’ястя, і магія навколо неї знову стала рівною, м’якою, спокійною. Мініатюрні сніговички перестали скакати й, здається, почали танути.

— Так, — сказав він. — Раз уже магія води слухається вас двох разом… треба чимось його зайняти. Змусити зробити щось мирне. Будь-що!

Олівію вдихнула. Долс видихнув. І між ними піднялася величезна, гладка, ідеально кругла водяна сфера — точніше, пузир. Пузир, який м’яко покотився вперед і накрив гігантського сніговика згори, мов миска надто бурхливого хом’яка.

— О, — озвалася Маїса. — Ну… варіант.

Сніговик метався всередині, але вода глушила рух. Пузир погойдувався, але тримався. А сніговички стали навколо нього, немов підтримуючи сферу й хихикаючи.

— Спрацювало! — радісно сказала Олівія.
— Майже, — буркнув староста. — Тепер треба вирішити, що робити з цим… гм… трофеєм.

Білий кіт знову подав голос — дзвінко, вимогливо, так, що магія всередині пузиря завібрувала. Пузир почав стискатися. Сніговик зменшувався… зменшувався… аж поки не став звичайною сніжною грудочкою розміром з кулак.

Пролунав «хлюп», і грудка впала прямо в руки Олівії. А тоді просто всмокталася в її сніжний узор на руці.

Коли грудка остаточно розчинилася в узорі, магія в залі ніби полегшено зітхнула. Світильники більше не смикалися. Гірлянди перестали витися, мов змії, і слухняно опустилися. Ілюзорні зорі на стелі знову набули прямолінійного академічного вигляду «красиво, але не надто».

Білий кіт зробив останнє коло навколо студентів, залишаючи за собою шлейф мерехтливих сніжинок. Потім сів, позіхнув — на пів зали, з відлунням — і розтанув, наче пірнув у стіну.

Маїса першою наважилася випрямитися.
— Ну все? Це… кінець катастрофи?
— Або перерва, — похмуро уточнив бойовик. — А що як він повернеться за добавкою?

Алхімік Велс уважно потряс коробку з «безпечними гірляндами»:
— Ми живі. Вони живі. Зала — майже ціла. Я вважаю, що це перемога.

Марра озирнулася, намагаючись приховати тремтіння в колінах.
— Ем… а чому все стало таким красивим? — спитала вона, розглядаючи зал, усипаний сніжинками, блакитними крижинками в повітрі й блискучими узорами на стінах.

— Тому що, — сказала Маїса, тицяючи пальцем в Олівію та Долса, — ЦІ ДВОЄ, здається, тепер ходячий генератор святкового декору.

Олівія спалахнула. Долс теж почервонів, але, як завжди, намагався виглядати важливим і зібраним. І щоб приховати збентеження, одразу ляснув у долоні:

— Так! Поки магія спокійна — всі по місцях! Прикрашаємо залу швидко, чітко й без експериментів!

Решта глянули на Олівію і Долса з виразом: «а ви двоє — під нашою особистою наглядовою відповідальністю».

— А ви… будете прикрашати одну стіну. Одну. Маленьку. Далеку.
— Чому?! — обурилася Олівія.
— Щоб не спровокувати раптову появу крижаного дракона, — хором вигукнули студенти.

Усі погодилися так швидко, наче боялися, що якщо зволікнуть, дух-кіт повернеться й скаже: «Ну що, другий раунд?».

Олівія й Долс прикрашали свою стіну мовчки: водяні крапельки м’яко утримували гілочки ялинкової арки, кульки світилися рівним голубуватим сяйвом, а магія навколо їхніх рук була слухняною й спокійною — уперше за день.

— Слухай… — тихо почав Долс. — Коли ти так світишся… навіть красиво.
— Це загроза? — хмикнула Олівія.
— Навпаки, — він усміхнувся несміливо. — Просто… будь поруч. Так легше. І тобі, і мені. Потрібно потім до декана сходити, показатися.
— Думаєш, тепер не виженуть? — спитала Олівія.
— Боюсь, поки ти не навчишся керувати цією силою… — відповів Долс. — Тебе точно нікуди не відпустять.
— Натякаєш, що я ходяча катастрофа? — образилася вона.
— Якщо й катастрофа — то найкраща у світі, — почервонів Долс.

Допитливі погляди студентів раз по раз зиркали в їхній бік — і щоразу всі демонстративно зробили вигляд, що ВКРАЙ ЗАЙНЯТІ гірляндами.

За пів години зала виглядала… неймовірно.
Гірлянди висіли рівно. Ілюзії сяяли. Кулі були на місці. Ніяких снігових гомункулів. Ніяких живих стрічок. Усе ідеально.