Розділ 8

— Йдемо звідси, поки ще щось не сталося, — сказала Маїса, віддираючи від рукава мішуру, яка вперто намагалася повернутися назад, мов кошеня до хазяйки.

Алхіміки й бойовик, тримаючи коробку «Гірлянди. Безпечні. На 60%» як святиню, рушили до виходу. Усі були щонайменше наполовину вкриті блискітками, наполовину — магічним димом. А подекуди — всім одразу.

Але щойно вони вийшли в коридор, як підлога здригнулася. А потім — знову дзвін. Цього разу глухий, густий, сонний — наче сама магія, як кіт, вирішила розплющити друге око й прокинутися наполовину.

— …це вже був не склад, так? — спитав алхімік Велс.

Ніхто не встиг відповісти.

Коридором прокотилася хвиля інею — хрустка, сяюча й очевидно невдоволена. Лід спалахнув блакитним, ніби вказуючи напрямок.
Просто до головної зали.

— Ой-ой, — сказала Маїса. — Сподіваюся, це не Олівія з Долсом.
— У будь-якому разі прокотимося з вітерцем! — вигукнув бойовик, якого хвиля легкого магічного вітру обережно підштовхнула під ребра, і він поїхав по щойно утвореній крижаній доріжці.

Усі рушили слідом, намагаючись утримати рівновагу й не розсипати вміст коробок. Одна кулька ще встигла вилетіти з-за спини алхіміка, але, на щастя, лише жалібно пискнула й повернулася назад — ніби зрозуміла, що світ за межами складу надто суворий.

Що ближче вони підходили до зали, то голоснішим ставав шум.
Гул. Хлюпання води. Чийсь крик:
— НЕ ЧІПАЙ ЙОГО, ЦЕ ЖИВЕ!

— О ні, — видихнула Маїса. — Вони там щось чіпають.

Вони дісталися дверей — і у ту ж мить двері самі розчахнулися. Іній розлетівся в боки, пропускаючи їх усередину.

Алхіміки, бойовик і цілителька влетіли до головної зали — саме в той момент, коли хвойна арка намагалася загрозливо наступити на старосту, Олівія світилася блакитним, водяний купол захищав пів кімнати, а ілюзорні зорі виписували над стелею щось у стилі «вальс — паніка».

Алхімік Велс тільки й зміг сказати:
— Ну… ми принесли безпечні гірлянди. На шістдесят відсотків.

Арка повернула до них усі гілки.
І ворухнула голками, ніби питаючи: «А де решта сорок?» Але залишилася стояти смирно.

Вихор ударив по підлозі, розбігся — і зібрався зі снігу у величезного кота. Білого. І дуже задоволеного собою.

Кіт голосно нявкнув — так, що задрижали всі ілюзійні світильники. Потім пробіг колом, залишивши за собою сяючий слід — і все: магія в залі остаточно з’їхала з котушок.

Сніжні клапті, що лежали по кутках, піднялися в повітря й закрутилися маленьким вихором. Магічні свічки самі собою злетіли під стелю, складаючись у слова, які ніхто не встиг прочитати — бо вони одразу вибухнули золотою пилюкою. Стрічки й гірлянди почали дружно видовжуватися, мов змії, готові втекти.

— Тільки не знову! — пискнув хтось зі студентів.
— Спокійно, — сказав староста першого курсу й одразу отримав удар стрічкою по рукаву. — Ну гаразд, відносно спокійно!

Олівія підняла руки, намагаючись умиротворити магію води — зазвичай із її мізерною силою це було б нереально. Але сьогодні було сонцестояння, і магія ніби сама рвалася з рук.

З повітря вирвався струмливий сріблястий туман, і в ньому проступили два силуети.

— Е-е… Олівія? — Долс повільно відступив. — Це ти робиш?
— Я? Ні! Тобто… так? Або… здається, я не можу керувати цим безоднім потоком сил! Як ти з ними живеш?!

Силуети почали набирати форми людських фігур. Староста зітхнув і ступив уперед, торкнувшись її плеча. Магія одразу заспокоїлася — й обидві фігури зникли, лишивши по собі розсип сніжинок.

— Ось, — сказав він. — Тримайся поруч зі мною. Потім покажу кілька вправ на концентрацію.

Але Академія вирішила, що одного хаосу замало. Під стелею загуло, і вся пилюка від свічок раптом зібралася у величезну ілюзію: снігову бабу триметрової висоти з добродушною усмішкою.

— А вона мила, — повідомила Марра.

Снігова баба підняла руку й замахнулася, скидаючи в них кулю розміром із гарбуз.
— БЕРУ СВОЇ СЛОВА НАЗАД!