Розділ 6

Ті, що залишилися, стояли ніяковим напівколом.
Староста поправив плащ, удавши, що не помічає, як Олівія знову й знову зиркає на тонкий крижаний візерунок на його зап’ясті — точну копію свого.

— Отже, до зали, — мовив він, намагаючись звучати суворо. — Ідемо парами, щоб… щоб магія не… ну… ви розумієте.
— Авжеж розуміємо, — протягнула Маїса, приховуючи усмішку. — Щоб ви двоє не рознесли половину Академії, якщо раптом станете по різні боки кімнати.

Олівія пискнула. Староста спалахнув.
І майже одразу — ніби погоджуючись — повітря довкола них ледь хруснуло інеєм.

— Чудово, — пробурмотів староста. — Просто прекрасно.

Вони рушили коридором до головної зали, і в ту мить над їхніми головами щось м’яко, ліниво поворухнулося.
Білий кіт.
Сидів просто на балюстраді, звісивши хвіст. Очі — як дві блакитні лампи. Погляд — надто вже розуміючий. Він моргнув. Повільно.

І рівно в ту ж мить двері головної зали самі по собі розчинилися, хоча протягу не було.
— Ну, це вже насмішка, — прошепотіла Олівія.

Кіт усміхнувся.
Так. Насмішка. — ніби казав його погляд.

— Ходімо, — сказав староста, відчуваючи, як поруч з Олівією повітря стає густішим, насиченішим, сильнішим. — Нам же всього лише треба прикрасити залу. Що може піти не так?

Кіт знову повільно моргнув.
Ніби відповів: усе.

Головна зала Академії зазвичай виглядала урочисто й трохи пихато, мов літній маг, який багато знає, але розповість лише тоді, коли ти вдаси, що мрієш написати його біографію.
Але сьогодні — виглядала так, ніби була роздратована й збиралася чхнути. Дуже голосно.

Щойно студенти зайшли, як повітря помітно задрижало, а на стелі спалахнули неіснуючі зорі — чиїсь давні, забуті ілюзії.
— Ой, — тільки й сказала Олівія.
— Це нормально? — насторожено спитав вогневик із третього курсу.
— Ні, — відповів Долс. — І, будь ласка, нічого не запалюйте без попередження.

Зорі на стелі… зморгнули.
Посипалися.
Світним дощем.

— Це що, ілюзії-падаючі зорі? — Тайра простягла руку, ловлячи одну. — Але ж вони не мають бути гарячими!

Ілюзія обернулася в її пальцях рукою й тихо зашипіла, пропаливши тканину рукавички.
— Обережніше з ними, — попередила вона інших, — цілителі зараз на складі.

У центрі зали стояла величезна хвойна арка, принесена сюди викладачами заздалегідь. Треба було тільки прикрасити… Але варто було комусь наблизитися, як арка м’яко, але наполегливо посунулася на два кроки вбік.
— Вона… тікає? — видихнула Олівія.
— Це… за планом, — сказав староста, але інтонація видала протилежне.

Він зробив крок до арки — і відразу з стелі зірвався пучок крижаних стрічок, які закрутилися навколо нього, мов живі, підняли над підлогою сантиметрів на п’ять і так само урочисто поставили назад.
Студенти завмерли.

— Так, — промовив він, вирівнюючись. — Усі нічого не чіпають, поки я—

Поруч з ним спалахнула крапля води — саме в ту мить, коли Олівія незграбно смикнула рукою.
Крапля виросла. Розрослася. Злетіла вгору й перетворилася на напівпрозорий водяний стовп.

— Я не хотіла!! — пискнула вона.

Стовп хитнувся, мов живий, і… легенько підштовхнув старосту.
Того — до Олівії.
Олівія — до нього.
І вода довкола них спалахнула м’яким блакитним сяйвом.

— О… — вимовив хтось із придушеним захватом. — Здається, вони пов’язані.

Староста глянув на руку — по шкірі розповзся тонесенький візерунок інею, і такий самий спалахнув на зап’ясті Олівії.
— Це тимчасово, — упевнено сказав він. — Просто магія сьогоднішнього дня…

Він не встиг договорити.
Бо величезна хвойна арка вирішила, що момент підходящий — і кинулася на них, мов ображена кішка, яка відганяє перехожих від своїх новонароджених кошенят.

— ЛЯГАЙТЕ! — гаркнув вогневик і кинувся вбік, але арка сунула йому в обличчя нижньою гілкою.

Студенти розбіглися хто куди.
Ілюзорні зорі почали падати швидше й зліше.
Світильники зайнялися холодним полум’ям.
А посеред усього цього зі стіни вийшов білий кіт.

Виглядав так, ніби щойно прокинувся, побачив хаос і подумав:
«О, непогано, продовжуйте.»

Він підійшов до арки. Торкнувся її хвостом. Арка миттю присіла. І покірно завмерла.

— Можна було так одразу?! — обурився староста.

Кіт демонстративно позіхнув, показав гострі зуби й рожеве піднебіння, а його очі коротко спалахнули.
Олівія тихо мовила:
— Мені здається, він навмисне все підсилює.
— Мені теж, — Долс підняв руку, і сяйво їхньої спільної магії стало рівнішим. — Давай… спробуємо разом?

Вона кивнула.
Вода зібралася довкола них, плавно закрутилася, перетворилася на сяючий купол.
Ілюзорні зорі, замість того щоб падати, м’яко лягли в орнамент над куполом.
Світильники перестали нервово блимати.
Арка… зітхнула (так-так, саме зітхнула, обдавши всіх запахом свіжої хвої) і слухняно стала на місце.

Кіт схвально махнув хвостом. І зник.

Долс видихнув:
— Ну… тепер принаймні життя перестало пролітати перед очима.

Олівія тихо всміхнулася:
— Це тому, що ми в парі?

Він уважно поглянув на неї.
— Можливо… — сказав він. — Але перевірмо, коли магія не намагатиметься нас убити.