Розділ 3

Дзвін зверху був не просто звуком — він лунав так, ніби хтось упустив на підлогу величезне срібне блюдо. Потім другий. Потім третій.
— …Це вже не протяг, — тихо сказала знахарка Маїса, втискаючись у спинку стільця.
— Це Академія, — зробив висновок алхімік Велс. — І їй явно нудно.
— А вона може нудьгувати? — прошепотіла Олівія, з жахом дивлячись на снігову гору, з якої якраз вибирався староста першого курсу.

Маїса кивнула:
— Може. Особливо коли її сто років намагалися тримати під… гм… академічним контролем і навішали на неї більше печаток, ніж на архів проклятих артефактів.

Маїса знала це не з чуток — у їхній родині Академію обговорювали за вечерею частіше, ніж погоду.

Староста, вибираючись зі снігового «окопу», відряхнувся і важко глянув на Олівію:
— Я… припускаю, це те саме «рівновага сил»?
— Я не навмисно! — пискнула Олівія. — Я зазвичай… е-е… навіть не можу викликати води більше ніж двох крапель.
— А тепер ледь не влаштувала мені льодовиковий період, — спокійно підсумував хлопець.

Олівія почервоніла до кольору стиглого томату. І раптом — тихо, майже непомітно — на руці старости проявився маленький візерунок з інею. Гарний. Симетричний. А головне — ідеально такий самий, як на руці самої Олівії.

— Почекайте… — вона вдивилася. — Що це в нас таке?!
— Взаємний вплив, — сказала Василина, похитуючи головою. — Навряд чи в цьому карти винні.

І немов підтверджуючи її слова, по стіні знову метнулася тінь кота. Цього разу він навіть зупинився — так, зупинився! — повернув голову, подивився на всіх… і повільно моргнув.

Це був повільний, вдумливий і дуже задоволений погляд.

Потім хвіст змахнув — і кіт зник у стіні, немов та була всього лиш ілюзією.

— Ага, — сказав бойовик. — Ми, значить, зібралися заради невинного ворожіння, а тепер нас переслідує кіт-фантом?
— Схоже на те, — задумливо відповіла алхімічка. — Цікаво, чи можна взяти з нього зразок хутра?
— Для науки чи для страховки? — уточнила Тайра.
Алхімічка замислилася.
— Хм. Можливо, й не варто.

Василина знову поглянула на підсумкову карту.
Золотий знак ледь світився і мерехтів, ніби реагував на кожне слово студентів.

— Мені здається, що карта «Втручання» вказує не просто на когось, — повільно сказала вона. — Вона показує, що той, хто втручається… хоче, аби ви щось зрозуміли. Щоб щось сталося.
— Таке буває, коли втручається не людина, — тихо додала вона.

— Як, наприклад, щоб… — Велс вказав на бойовика й алхімічку. — …хтось помінявся магією?
— Або… — Тайра вказала на Олівію і старосту. — …хтось набув сили, а хтось її втратив?
— Хвилинку, — староста швидко одним рухом таки пересунув снігову купу, а потім і розвіяв її. — Я взагалі-то нічого не втрачав.

— Або щоб хтось… — Марра похмуро подивилася на двері, все ще сподіваючись, що Мілс увійде. — …прийшов на ворожіння?

Та дверний отвір був порожній.
Тільки в кімнаті з’явився легкий запах лісового диму, ніби хтось щойно був біля справжнього вогнища, а тепер пройшов повз.

А потім — цок.
І світильники над Маррою яскраво спалахнули саме в ту мить, коли вона знову подумала: ну чому він ніколи не приходить?

— Е-е… — сказала вона, відчуваючи, як вуха стають гарячими. — Це був… суто магічний потік повітря.

Маїса тихо хмикнула:
— Академія явно вирішила, що ми тут занадто спокійно сидимо.

І в цей момент щось гепнуло на другому поверсі.
ГЕПНУЛО так, що посипався пил. А вогневички одночасно зірвалися:
— Це ж Мілс! Я відчуваю вогняну магію!
— Горить!
— Пожежа?
— Це не пожежа, — впевнено сказали одразу троє. — Це Мілс.

— Ніякої пожежі немає! — обурився з висоти сходів чийсь голос. — Я просто… спіткнувся. Ці сходи в темряві мене колись доконають.

Студенти перезирнулися. Вогневики — оживилися. Марра — намагалася не знепритомніти. Василина — ковтнула, бо карти знову здригнулися.

І в цей момент золота карта «Втручання» перевернулася ще раз — сама собою — і показала новий символ.

Серце. І дві переплутані лінії долі.