Розділ 1

Магічна академія на канікулах нагадувала стару печеру зі сплячим драконом: величезну, величну — і підозріло тиху.
Коридори, зазвичай гомінкі від голосів, зараз були порожні; світильники мерехтіли ліниво, ніби позіхали; сніг за вікнами хрумтів так виразно, що здавалося, ніби він ходить сам по собі.
Тиша стояла гулка, жива, й від неї в кожного, хто все ж наважився залишитися в Академії на зимове сонцестояння, бігли мурахи по шкірі.

Десь угорі щось дзенькнуло.
А за секунду до цього по підлозі майнула тінь… кота?

Котів в Академії, звісно, не тримали вже років двадцять — після інциденту з котом-алхіміком, чий хвіст досі світився люмінесцентним синім на випускних маго-знімках. Але тінь була надто впевненою, надто великою. І надто вусатою.

Якби Академія могла говорити, вона б запитала:
«Звідки тут кіт?»
Але Академія лише важко зітхнула давніми стінами. День зимового сонцестояння тільки починався.

***

Аудиторію №7 студенти з любов’ю називали «крижаною печерою». Влітку вона була прохолодною, восени — студеною, а взимку без вогняного мага в ній можна було зберігати заморожені інгредієнти без жодних чар.

На щастя — чи на лихо — вогневики майже завжди займали цю залу. Їх любили за тепло й остерігалися через темперамент. І з тієї ж причини викладачі заходили сюди рідко: ніхто не хотів залишитися без брів через раптовий емоційний вибух.

Але сьогодні в «печері» було тихо й затишно.

У каміні потріскували поліна, іскри злітали до стелі, а біля вогню вмостилися ті, хто з якоїсь причини залишився в Академії. Декому не вистачило грошей поїхати додому на святкові дні. Когось там і не особливо чекали. А дехто готувався перескладати іспити й уже морально обирав місце, де буде плакати після розмови з деканом. Ну і, звісно, були ті, хто зобов’язався їм допомагати! Наприклад як староста четвертого курсу, маг часу, настільки зібраний і ідеальний, що інші студенти не вірили, що він справжній, або ж мовчки заздрили.

У «печері» зараз зібралися ті, кому або не пощастило, або навпаки.
Тіара і Тайра — вогневички, які сперечалися навіть про те, хто з них говорить голосніше.
Велс і Сіала — алхіміки, що пахли порошками та вічними сумнівами.
В самому кутку тулилася першокурсниця Олівія — слабенька магиня води з таким виразом обличчя, ніби її вже відрахували, вона про це ще не знала, але здогадувалася.

Біля каміна влаштувалася Маїса — цілителька з таким спокійним обличчям, наче навколо неї взагалі ніколи нічого не відбувалося. Поруч сидів Карліс — її повна протилежність: нервовий, смиканий, такий, що перевіряв пульс у всіх підряд навіть без приводу.

Трохи осторонь — Марра — магиня землі з вічним виглядом хронічної втоми. Зазвичай її можна було побачити тільки за лабораторними столами, серед колб і формул. А зараз вона дивилася на двері частіше, ніж на вогонь. Безнадійно закохана у вогневика Мілса, який, звісно ж, саме сьогодні вирішив не приходити.

Біля дальньої стіни вмостилися бойовики. Кілька людей з однаково голеними головами, однаково похмурими обличчями й упертим небажанням називатися поіменно. Хто з них хто — ніхто не знав. Відрізняли їх лише за шрамами. І то — не завжди вдало.

І, звичайно, Василина. Найкраща піфія другого курсу, вічна відмінниця на підвищеній стипендії. Карти слухали її так, ніби вона в минулому житті щонайменше врятувала їм життя. І, звісно, варто було їй тільки влаштуватися ближче до вогню, як пролунало:
— Василино, поворожи!
— Несподівано, — пробурмотіла дівчина.
— Сьогодні ж сонцестояння! — бадьоро сказала Марра, кинувши погляд на двері в надії, що звідти просто зараз вийде Мілс.
— Розваж старого бойовика, — зітхнув один із хлопців.
— Тобі двадцять, — нагадала знахарка.
— Душею — сорок.

Передбачення хотіли всі — але деякі робили вигляд, що їм абсолютно все одно.
Хлопців покликали тільки «якщо хочете», бо мало що може випасти.
Та й дівчата сподівалися, що інші хлопці в Академії про ворожіння взагалі не дізнаються, і… можливо, це було й на краще.

Василина розклала карти.
Вони здригнулися. Зітхнули. І спалахнули світлом — значно сильніше, ніж мали б.

— Е-е… — протягнула вона. — Хтось сьогодні надто сильно вірить у долю?
— Це… нормально? — пискнула Олівія.
— Ні, — чесно відповіла Василина. — Зовсім ні.

Василина відчула, як під пальцями щось змінилося в самій тканині простору — ніби хтось ще торкнувся розкладу.

У коридорі щось нявкнуло. Дуже виразно так нявкнуло — з претензією. Наче кіт, якого не існує, був украй незадоволений тим, що йому зіпсували обхід володінь.

Коли перша карта розкрилася, сяйво відбилося у вітражах так яскраво, ніби над Академією зійшов другий місяць.
І тут сталося найдивніше.

Світильники спалахнули самі собою. Штори ворухнулися без вітру. А вогники, що пробігли коридором, склалися в цікавий знак — ну ні, це явно вже була не випадковість!

— Ой… — видихнула Марра. — Це… воно?
— Протяг, — упевнено сказала цілителька.
— Дуже чаровитий протяг, — уточнив алхімік.

А Академія — якби могла — тихенько-тихенько хмикнула. Ось тепер їй ставало по-справжньому цікаво.