5

— І часто в вас так? — обережно спитав рудий кіт у чорного.

Обидва, вчепившись кігтями в оббивку, сиділи за задньому сидінні позашляховика, котрий Аврелія позичила у родича Маринки. Ну, як позичила? Змусила подругу подзвонити і поставити перед фактом. Бо сенс труситися над машиною, коли сам знаходишся в іншому світі і зображаєш десь там якогось вчителя магії… хоча це, звісно, зовсім інша історія.

Машина Аврелії була потрібне саме ця, тому що це був не вилизаний монстр з блискучими деталями, це був справжній всюдихід, котрому не страшні ні пустеля, ні болота, ні сніжні замети, ні лисий дідько з ось такенними рогами. Машина була темно-зелена, подряпана і страшна настільки, що навіть патруль, на котрий вони ледь не налетіли по дорозі, не повірив в її реальність і не став переслідувати. А то мало що, поїдеш слідом, а воно полетить в небо слідом за Тором і трійкою летючих тарілок, як потім те будеш начальству пояснювати?

Так що відьми мчали. На приборній панелі крутилась напівпрозора біла стрілка, вказуючи напрям на чоловіка в біді. Машина весело підскакувала на ресорах і, здається, сміялася з перепон. А рудому коту захотілося поговорити.

— Та, буває. Кохання, — відповів загадкове чорний. — Ось зараз приїдемо, надаємо всім по рогам, послухаємо сварку, помилуємось примиренням і всі щасливо повернемось додому, смажити рибу і ліпити вареники з різними начинками.

Рудий кліпнув. Причин не вірити в нього не було, чорний цих навіжених відьом знає давно. Зосередився на тому, щоб втриматися і ледь не залишився без кігтів, коли машина несподівано зупинилася, як той казковий кінь перед травою.

— Хвоста відірву, падлюці! — прошипіла Аврелія так, що будь десь поруч квіти, вони б не те, що зав’яли, та вони б миттєво в порох перетворились.

— Ой, дурень, — сказав чорний з деяким співчуттям.

— Хто? — здивувався рудий, котрий якраз зализував один з постраждалих кігтиків і не звертав уваги на навколишнє.

— Та залицяльник один. Рогатенький. Колишня дружина, мабуть, наставила, демониця вона. Ось він і поліз до смертних, чомусь вирішивши, що відьма і некромант буде щаслива його бачити, особливо поруч з собою.

— А вона?

— Та в нього пика козлина, крила ще ті куці, на кінчику хвоста свічний вогник, як такого пожежонебезпечного в порядну хату впускати, та ще й характер паскудний, далі нікуди. І жадібний до всього, це та демониця потім розповіла, принесла Арці пляшку вина зі співчуттям через те знайомство.

— Як цікаво, — здивувався рудий.

— І знову приліз. Мабуть з якимось антиподом Миколая помінявся, щоб пролізти непоміченим.

Рудий з сумнівом подивився на кігті, втягнув їх і спершись на спинку сидіння визирнув в вікно.

За вікном стояли дві відьми. Аврелія, руки в боки, ніс в небо, губи в нитку. Марина, руки на грудях, нога притопує, посмішка обіцяє багато, але все щось не те, чого б хотілося. А перед ними, кроках в п’яти волохате щось середнього жіночого зросту, згорблене, винтороге і найбільше схоже на дивну мавпу з фолькльору якоїсь східної країни. Одягнуте воно було в куций фартук, бо які тобі штани, коли за спиною нервово хлеще лисий, як у сфінкса хвіст, над кінчиком котрого дійсно горить вогник.

— А чому воно зелене? — обережно спитав наївний рудий.

— Та Аврелька тоді розізлилася, вилила на нього відро води і побажала прорости і позеленіти. Від усієї своєї некромансерської душі побажала. До того він був повністю лисий, на дощового черв’яка схожий, так що дякувати повинен, — пояснив чорний.

— А-ну, віддай, — зло зашипіла Аврелія і ступила вперед. — Інакше проклянеш день, коли про мене дізнався. Ти іще дізнаєшся що таке короста, лупа і епідермодисплазія веруциформна.

— Це як вона це вимовила? — здивувався рудий.

— Зі злості, — поблажливо пояснив чорний, теж спершись на спинку.

— Ха-ха-ха, — злодійським басом відповіло щось зелене й волохате.

В руках у цього рогоносця була скляна куля, в котрій мела заметіль і виднілись незрозумілі темні фігури.

— Чого хочеш, рогач-недоросток? — спитала Марина, схопивши подругу за руку і не давши кинутись відкручувати роги голими руками.

— Моя сила, моя влада, — радісно заволав волохатий і потряс кулю. — Попалися в пастку погані діти, тепер вічно там будуть сидіти.

— Воно ще й поет, — щиро здивувався рудий.

— Ти мені зуби не заговорюй, я сама кому хочеш їх заговорю, профіль і професія сприяють, — знову заговорила Аврелія і наче вище зростом стала. Ось була собі тендітна дівчина і раптом «раз!» і щось велике, величне, міцне. — Чого хочеш, хробак-переросток? І не смій мені про помсту і кохання, почуттів в тобі, як в іржавому цвяху.

— Він в моїй власті, ти в моїй власті, — заскрипів рогоносець.

— Н-да, залицяльник з нього був ніякий, — зробив висновок рудий.

— Я зараз твою власть тобі ж на роги накручу, — підтвердила котячі слова Аврелія. — Чого хочеш, козел винторогий?

— Це ти хочеш, — відповів, знову потрусив кулю, заглянув в неї. — Ось того недоучку-некроманта хочеш повернути. І його приятелів в нагрузку, бо не пробачить, якщо їх в вічнім дні залишиш.

— І?!

— Та гроші мені потрібні, — несподівано мирно і не басом відповів винторогий. — Я нарешті жінку знайшов, місцеву, красуню. А вона мені й каже, продемонструй свої сотні тисяч зелених, тоді й подумаю. А де я їй їх візьму? Я ж молодший демон, ну, змушу когось всі статки програти, мені ж з цього нічого не перепадає, на зарплаті сиджу. І тут приятель мені каже, підміни, підміни. А в нього ці кулі. І я придумав план. Я ж знаю, ким твій… цей… некромант працює. І ось, вийшло.

І він гордо продемонстрував кулю.

— І?! — повторилась Аврелія.

— А міняю на сотні тисяч зелених, — гордо відповів рогоносець.

— Та де я тобі їх візьму, придурок?!

— А де хочеш. Бо я впіймав, і випустити можу тільки я. Навіть приятель не зможе. А розіб’єте кулю, нічого не отримаєте.