2

Доїхала Аврелія без пригод. І навіть заперла кота в ветлікарню, хоча ледь руки не надірвала.

— Наступного разу запхаю в сумку з коліщатками, — пробурчала вона, сівши на перший ліпший стілець, вільних, на щастя, було багато. — Це ж треба так розжертися.

В переноску тут же спробувала заглянути бабуся, в котрої на руках гордовито сиділа маленька кудлата собачка, в рожевому комбінезоні з капюшоном, але побачила там тільки велику чорну ганчірку.

— Кіт це, — сказала Аврелія.

— Мняв? — тут же відізвався кіт, але не з переноски, а з-під стільців.

Аврелія нагнулася, з інтересом роздивилася щось руде і не дуже чисте.

— З двору забігло, — пояснила бабуся. — Гріється.

— Ага, — сказала відьма і зробила величезну помилку. Бо наступні півгодини їй довелося вислуховувати чим хворіють бабуся і її собачка. Болячок в обох було стільки, що їх квітучий вигляд мабуть маскування, інакше слідом будуть бігти робітники ритуальних послуг і пропонувати знижку «два за один».

— А Люська відьма! — наголосила бабуся. — Точно тобі кажу! Бо не старіє, падлюка, мабуть силу з мужиків смокче!

Аврелія, котра прослухала частину розповіді, спостерігаючи за тим, як худенький хлопчик затаскує в кабінет велику собаку, не зрозуміла як з болячок вилупилась відьма, але перепитувати не стала. Коли бабуся нарешті діждалася своєї черги і зникла за дверима, Аврелія ледь не перехрестилась.

— Мняу, — зі співчуттям пролунало з-під стільця.

— Ти краще більше з подібними любительками непоказних собак не розмовляй, — тоном помираючого пробурмотів з переноски кіт. І навіть голову не підняв. Мабуть хотів, щоб вона вибачатися почала, а він буде торгуватися і вимагати смаженої сьомги. — Ледь витримав так хотілося її обізвати.

— В мене аж кігті зачесалися, — обізвалися з-під стільця.

Аврелія роззирнулася, пересвідчилась, що нікого крім неї і двох котів в приймальній нема, навіть дівчина з реєстратури кудись відлучилась. Зазирнула під стілець, але нікого окрім рудого нечипури там не було.

— І, що тебе так здивувало? — спитав рудий. — Породистий я, не бачиш?

— Дім шукаєш? — спитала Аврелія.

— Треба мені твій дім. Сиди, мовчи, мурчи, їж правильно, за мухами по стінах не бігай, а потім іще й відвезти до хірурга захотіли, найціннішого позбавити. Ні, я краще вже якось сам.

— Угу, — тільки й встигла сказати Аврелія.

З кабінету гордовито вийшла бабуся з собачкою на руках, озирнулась, голосно фиркнула.

— Неук! — сказала, як відрізала. — Лишай від чуми не відрізняє!

І пішла собі. Гордовито, як королева в вигнанні.

— Наступний! — суворо веліли з-за дверей і Аврелія поволочила клітку з котом до них. Хоча навряд той хоч трішки від качалки постраждав. Або шерсть удар пом’якшила, або у в кота все-таки є якась магія, просто він не признається.