Розділ 15. Серце Світу

Наближення до Весперії було схоже на пробудження зі сну. Чим ближче вони підходили, тим яскравішими ставали кольори, тим чистішим — повітря. Вони увійшли в тиху, смарагдову лагуну, оточену пляжами з білого піску, що виблискував, наче розсип діамантів. Острів був живий. Дивовижні дерева з сріблястим листям тягнулися до неба, а в повітрі літали птахи з оперенням кольорів веселки, що наспівували мелодії, схожі на ту саму "Колискову", але тепер вона була не моторошною, а заспокійливою.

«Нічний Яструб», побитий, але незламний, кинув якір. Команда, виснажена, але щаслива, почала латати пошкодження. Але головна подорож була ще попереду, і вона призначалася лише для двох.

— Карта... вона веде далі, — тихо сказала Ліріс, дивлячись на сяючий пергамент. Шлях вів углиб острова, до центральної гори, з вершини якої било м'яке, золоте сяйво.

— Отже, підемо, — просто відповів Дрейвен. Він перевірив свій меч і взяв невеликий рюкзак з провізією. — Корабель почекає. Борг ще не сплачено.

Вони зійшли на берег. Йти було легко. Здавалося, сама земля вела їх, розступаючись травами і вказуючи шлях. Через кілька годин вони дійшли до підніжжя гори і знайшли вхід у печеру, з якої лилося те саме золоте світло.

Усередині було не підземелля, а храм. Стіни печери були зроблені з живого кристалу, що пульсував світлом у такт із ледь чутним, низьким гулом — серцебиттям острова. У центрі величезної зали, від підлоги до стелі, росло те, що можна було назвати деревом. Але його стовбур і гілки були сплетені з чистого, золотого світла. Під ним, біля коріння, стояв простий кам'яний вівтар.

Це і був Золотий Грифон. Не істота. Не скарб. А джерело. Серце магії цього світу.

На вівтарі лежав один-єдиний предмет — відполірований до дзеркального блиску камінь. Коли Ліріс підійшла, камінь спалахнув, і в повітрі перед нею з'явилося зображення. Її батько. Ронан. Він не говорив. Це був лише відбиток, залишений у мить його смерті. Але його очі, сповнені любові та гордості, дивилися прямо на неї. Вона зрозуміла все без слів. Він не шукав слави чи багатства. Він шукав це місце, щоб захистити його, щоб переконатися, що воно в безпеці. Він пожертвував собою, щоб зберегти рівновагу.

— Він пишався б тобою, — пролунав тихий голос Дрейвена за її спиною.

— Тепер я розумію, — прошепотіла Ліріс, торкаючись нематеріального зображення. — Це не місце, яке можна пограбувати. Це місце, яке треба оберігати.

— На жаль, не всі це розуміють.

Голос, що пролунав від входу в печеру, був холодним, різким і сповненим металевої зверхності. На порозі стояв високий чоловік у бездоганному чорному мундирі Гільдії. За його спиною виднілися озброєні гвардійці. Це був префект Валеріус, той, хто керував флагманом. Його обличчя було спокійним, але очі горіли фанатичним вогнем.

— Вражаюче, чи не так? — промовив він, повільно заходячи всередину. — Серце світу. Джерело всієї магії. Той, хто контролює його, контролює все.

— Це місце не можна контролювати, — твердо сказала Ліріс.

— О, можна, моя мила, — посміхнувся Валеріус. — Якщо знати, як. У нас є артефакти, здатні приборкати і не такі джерела. Ми не будемо його руйнувати. Ми просто поставимо його на службу прогресу. На службу Гільдії.

— Ти збожеволів, — процідив Дрейвен, виставляючи Ліріс за спину і оголюючи свій меч.

— Я — реаліст, капітане Тінь. А ви — остання перешкода, — Валеріус кивнув своїм людям.

Поки гвардійці кидалися на Дрейвена, префект дістав з-за пояса чорний, як ніч, кришталевий стрижень, що поглинав світло, і попрямував до Дерева. Дрейвен бився, як демон, його темний меч танцював у золотому сяйві, але ворогів було забагато.

Ліріс дивилася на Валеріуса, що наближався до Дерева, і розуміла, що мечем тут нічого не вирішити. Вона згадала слова батька: «Весперія вимагає жертв».

Вона поклала долоні на кам'яний вівтар. Вона не знала, що робить, але відчувала, що це правильно. Вона заплющила очі і згадала все: батькову любов, шалену втечу, довіру в очах Дрейвена, сяйво карти. Вона не просила сили. Вона віддавала свою. Свою любов, свою вдячність, свою рішучість.

І Дерево відповіло.

Золоте сяйво, що до цього було м'яким і теплим, вибухнуло сліпучим, нестримним потоком світла. Воно вдарило в префекта, і його темний артефакт розлетівся на тисячу уламків. Валеріус закричав, розчиняючись у чистому світлі. Гвардійці, осліплені і налякані, кинулися тікати.

Печеру затрусило. Стеля почала обвалюватися.

— Ліріс! — Дрейвен підхопив її, ослаблу, на руки. — Час забиратися!

Вони вибігли з печери за мить до того, як вхід завалило камінням. Золоте сяйво на вершині гори згасло, знову сховавшись від світу. Весперія закрилася.

Вони стояли на схилі гори, дивлячись на спокійну лагуну. Битва скінчилася. Світ був у безпеці.

— Все скінчилося, — видихнула Ліріс, притулившись до нього.

— Ні, — тихо відповів Дрейвен. Він обережно повернув її до себе і подивився їй в очі. Вся його похмурість, весь цинізм зникли, залишилася лише глибока, безмежна ніжність. — Все тільки починається.

І він поцілував її. І в цьому поцілунку був смак солі, небезпеки, гіркоти втрат і солодкого присмаку перемоги. Це був поцілунок, що вартував десяти років очікування і шаленої подорожі на край світу.