Розділ 12. Танок Яструба

Каюту капітана залило хаотичним світлом Карти. Сяючі лінії, що вказували шлях, тепер звивалися і змінювалися щомиті, наче перелякані змії. Це був не просто маршрут; це був танок на лезі ножа, серія неможливих маневрів, розрахованих з точністю до дюйма, щоб уникнути невидимих пасток, які пробудилися разом із картою.

Ліріс впилася в них поглядом, її мозок працював на межі можливостей. Вона ігнорувала гуркіт корабельних знарядь, що готувалися до бою, і пронизливий виск механізмів, що оживали в трюмі. Був лише шлях. Вона закарбовувала його в пам'яті, перетворюючи світлові візерунки на чіткі команди.

Коли вона вибігла на палубу, «Нічний Яструб» уже рухався. Кайя, з обличчям, чорним від сажі, але з палаючими очима, вилізла з люка в трюмі.

— Усе, що було, капітане! Серце Яструба б'ється на межі!

— Цього буде достатньо! — прогримів Дрейвен. Він стояв біля штурвалу, і здавалося, що він і корабель стали єдиним цілим. Його спокій був заразливим, він передавався команді, що діяла без паніки, з холодною, відточеною роками ефективністю.

— Курс! — кинув він Ліріс, не обертаючись.

— Ліворуч! Різко ліворуч, огинаючи підводну скелю, якої немає на жодній карті! — викрикнула вона, перекрикуючи рев вітру.

Дрейвен круто вивернув штурвал. Корабель, що набирав шалену швидкість, нахилився так сильно, що край борту майже черкнув по воді. Він летів не до виходу із затоки, а вздовж скелястого берега, у, здавалося б, глухий кут.

Флагман Гільдії, бачачи цей дивний маневр, дав перший залп. Десятки ядер з оглушливим ревом пронеслися повітрям і врізалися у воду там, де «Яструб» був лише секунду тому, здіймаючи велетенські стовпи води.

— Вони не ціляться, вони накривають площу! — крикнув Йорген.

— Їм не треба цілитися! — відповів Дрейвен. — Вони хочуть загнати нас, як звіра! Ліріс! Далі!

— Прямо! До водоспаду! — її голос звучав упевнено, хоча серце стискалося від жаху.

«Нічний Яструб» мчав прямо на суцільну стіну води, що беззвучно спадала зі скелі. Команда дивилася на неї, не розуміючи. Це було самогубство.

— ДОВІРЯЙТЕ КАРТОГРАФУ! — рикнув Дрейвен.

За мить до зіткнення, коли бризки водоспаду вже торкалися їхніх облич, Ліріс закричала:

— ПІД ВОДУ!

Дрейвен смикнув за великий мідний важіль поруч зі штурвалом, про який Ліріс раніше навіть не здогадувалася. І сталося немислиме.

З шипінням і скреготом металеві пластини, приховані в обшивці, висунулися і зімкнулися над палубою, утворюючи герметичний панцир. Ілюмінатори задраїлися. «Нічний Яструб» перетворився на субмарину. Він не пірнув. Він, наче велетенський кит, просто пройшов крізь стіну водоспаду, занурившись під воду.

На кілька секунд усе занурилося в зеленувату темряву і тишу, порушену лише глухим гулом двигунів і тиском води на корпус. Ліріс зрозуміла, чому корабель Дрейвена називали привидом. Він міг зникати не лише в тумані, а й під водою.

Вони виринули на поверхню вже за водоспадом, у вузькому, прихованому каньйоні. Вода тут вирувала, утворюючи небезпечні вири.

— Ми пройшли! — тріумфально видихнула Ліріс.

Але радість була передчасною. З-за повороту каньйону на них вилетіли два менших кораблі-мисливці Гільдії. Вони чекали. Вони знали про цей таємний прохід.

Цього разу відстань була занадто малою для маневру. Один з мисливців дав залп з носової гармати. Ядро з пронизливим свистом вдарило у грот-щоглу. Тріск дерева пролунав, як крик пораненої тварини. Щогла витримала, але небезпечно нахилилася. Корабель втратив частину своєї маневровості.

— Вони підбили нам крило, — процідив Дрейвен крізь зуби. Його обличчя було блідим від люті.

— Вони женуть нас до флагмана! — крикнула Ліріс, розуміючи їхню тактику.

— Тоді ми змінимо правила гри, — прошипів Дрейвен. Він обернувся до переговорної труби, що вела в трюм. — Кайя! Віддай мені його!

Дівчина-механік на іншому кінці замовкла на мить.

— Капітане, він нестабільний! Ми не тестували його в бою!

— У НАС БІЛЬШЕ НЕМАЄ ЧАСУ НА ТЕСТИ! ДАВАЙ!

З глибин корабля долинув новий звук. Низький, вібруючий гул, що, здавалося, йшов не від механізму, а від живої істоти. Палуба під ногами завібрувала. Повітря навколо «Яструба» замерехтіло, насичуючись озоном.

— Що це? — запитала Ліріс, вчепившись у борт, щоб не впасти.

— Серце Яструба, — відповів Дрейвен, і в кутиках його губ з'явилася небезпечна, майже божевільна посмішка. — Старий артефакт, який я знайшов там, де не варто було його шукати. Наш останній аргумент.

Він круто розвернув корабель, направляючи його не від мисливців, а прямо на них.

— Тримайтеся, — прошепотів він. — Зараз буде весело.