Розділ 9. Тиха Затока

Коли «Нічний Яструб» виринув з туману, команда колективно затамувала подих. Позаду залишилася сіра, задушлива імла, що висмоктувала звук і світло. Попереду відкрилося видовище, що не належало їхньому світу.

Вони увійшли у велетенську, ідеально круглу затоку, оточену кільцем неймовірно високих скель, з яких срібними стрічками спадали у воду сотні водоспадів. Але найдивнішим було те, що падіння води було абсолютно беззвучним. Тут панувала глибока, всеохопна тиша. Вода в затоці була настільки прозорою, що здавалося, корабель висить у повітрі над дном, вкритим химерними, перламутровими рослинами.

А небо… Небо було чужим. Сонце зникло, замінене м'яким, сріблястим сяйвом, що йшло, здавалося, звідусіль. А на оксамитово-чорному куполі горіли сузір'я, яких Ліріс ніколи не бачила у жодному атласі. Яскраві, величні, незнайомі.

— Кинути якір, — голос Дрейвена пролунав у цій тиші незвично голосно, майже як святотатство.

Важкий якір зник у прозорій воді без жодного сплеску, опустившись на м'яке, біле дно. Двигуни затихли. Корабель завмер. Моторошна "Колискова" зникла, залишивши по собі лише дзвін у вухах і відчуття неймовірного спокою.

Напруга останніх днів миттєво спала. Моряки, вражені, стояли біля бортів, дивлячись на дивовижний пейзаж. Навіть найзагартованіші з них виглядали, як діти, що вперше побачили диво.

Тієї ночі Ліріс не могла спати. Вона вийшла на палубу, кутаючись у плащ. Сріблясте сяйво неба відбивалося у воді, і здавалося, що «Нічний Яструб» пливе серед зірок. Вона підійшла до носа корабля, дивлячись на чужі сузір'я і намагаючись знайти в них хоч якусь логіку, хоч якийсь знайомий візерунок.

— Вони не підкоряються старим законам, — пролунав тихий голос позаду.

Дрейвен підійшов і став поруч, тримаючи в руках дві металеві кружки, від яких йшла пара. Він простягнув одну їй.

— Гарячий ром з прянощами. Рецепт Семюеля. Допомагає від холоду і поганих думок.

Ліріс вдячно взяла кружку. Тепло розлилося по її замерзлих пальцях.

— Дякую.

Вони довго мовчали, дивлячись на небо. Тиша між ними більше не була незручною чи напруженою. Вона була спокійною, сповненою невисловлених слів.

— Ти не злякалася, — нарешті промовив він, дивлячись у далечінь. — Там, на цвинтарі. Більшість дорослих чоловіків злякалися б.

— Я боялася, — чесно зізналася вона. — Але страх — поганий штурман. Так казав мій батько.

Згадка про батька знову повисла між ними. Цього разу Ліріс наважилася запитати.

— Ви були близькими друзями?

Дрейвен зробив ковток зі своєї кружки. Його обличчя в неземному світлі здавалося витесаним з каменю, але очі видавали ледь помітну гіркоту.

— "Друзі" — занадто просте слово. Ронан був… силою природи. Він вірив у дива настільки сильно, що змушував їх траплятися. Одного разу, багато років тому, на архіпелазі Семи Вітрів, мій корабель потрапив у мертву зону шторму. Вітрила розірвані, кермо зламане. Нас несло прямо на скелі. Усі вже прощалися з життям.

Він замовк, ніби заново переживаючи той момент.

— А Ронан, який був у мене на борту пасажиром, спокійно стояв на носі, тримаючи в руках якийсь дивний компас, і щось наспівував вітру. Я думав, він збожеволів. А потім… вітер повернувся. Не штормовий, а рівний, попутний. Він наповнив залишки наших вітрил і виніс нас з пастки. Ронан тоді посміхнувся і сказав: "Треба просто знати, як правильно попросити". Він витягнув мене з такої халепи, з якої не вибираються.

Дрейвен подивився на Ліріс, і в його погляді вона вперше побачила не капітана Тінь, а просто людину.

— Я заборгував йому. А борги я завжди повертаю.

Тепер вона зрозуміла. Це була не просто угода. Це був обов'язок честі.

— Перша частина карти привела нас сюди, — сказала Ліріс, її голос став тихим і серйозним. — Але що далі? Де шукати другу половину?

— Ронан був розумний, — замислено промовив Дрейвен. — Він би не змусив нас блукати навмання. Ключ має бути тут.

Ліріс згадала слова зі щоденника, які раніше здавалися їй лише поетичною метафорою. Вона дістала його, відкрила на потрібній сторінці й прочитала вголос при срібному світлі:

— «Коли нові зірки займуть місце старих, шукай відповідь не на небі, а в його відображенні».

Вони одночасно подивилися за борт, у кришталево прозору, нерухому воду. Відображення чужого неба було ідеальним, без жодної брижі. Воно створювало ілюзію бездонної прірви, заповненої зірками.

І там, на дні цієї зоряної прірви, під товщею прозорої води, щось було.

Світло відбивалося від рівних, оброблених ліній, що не могли бути створені природою. Це була якась структура. Величезна кам'яна плита, вкрита різьбленими візерунками, а в її центрі — щось схоже на вівтар або постамент.

— Там… — прошепотіла Ліріс, вказуючи вниз тремтячим пальцем. — Капітане, дивіться. Там щось є.