Розділ 8. Колискова для Потопельників

Щойно «Нічний Яструб» перетнув невидиму межу, увійшовши в туман, світ змінився. Він не зник — він стиснувся до розмірів корабля. Густа, молочно-біла імла огорнула їх з усіх боків, поглинувши небо, море і навіть звук. Хлюпіт хвиль біля борту став глухим і далеким, а голоси команди втратили свою лункість, ніби застрягаючи в щільній, як вата, тиші. Примарні Вогні зникли, залишивши по собі лише гнітючий, сірий морок.

У цьому сліпому світі єдиним джерелом світла і напрямку стала Ліріс.

Вона стояла на носі корабля, немов жива фігура-талісман, тримаючи в руках батькову карту. Сяюча лінія на пергаменті пульсувала рівним, спокійним світлом, вказуючи шлях крізь непроглядну завісу. Тепер вона була очима «Нічного Яструба». Її голос, спершу невпевнений, а потім все більш твердий, розрізав тишу, віддаючи команди штурману.

— Два градуси на штирборт!

— Так, два градуси на штирборт! — лунким відлунням повторював моряк біля керма.

— Тепер прямо! Тримати курс!

Дрейвен стояв на капітанському містку, мов кам'яна статуя. Він не втручався. Він довірив долю свого корабля, своєї команди і свого життя магічному пергаменту і рудоволосій дівчині, яку ще тиждень тому вважав просто проблемою. Ліріс відчувала його погляд на собі — важкий, пильний, сповнений сумнівів, але водночас і напруженої уваги.

Минув день. Потім другий. Час втратив своє значення у вічному сірому присмерку. Напруга на борту зростала. Моряки почали бачити у тумані тіні — примарні обриси скель, велетенських істот, що пропливали під кілем. Але найгіршим була пісня.

Вона з'явилася на третій день. Ледь чутна мелодія, що, здавалося, йшла звідусіль і нізвідки. Та сама "Корабельна колискова", про яку писав її батько. Вона не лякала. Вона заколисувала, обіцяючи спокій і забуття. Ліріс бачила, як у деяких матросів скляніють очі, як сповільнюються їхні рухи.

— Не слухати! — пролунав раптом різкий, як удар батога, голос Дрейвена. — Семюелю, затягни щось веселе! Гучніше!

Старий кок здригнувся, ніби прокинувшись, і, взявши свою лютню, щосили вдарив по струнах, заводячи гучну, хоч і жахливо фальшиву, піратську пісню. Дисгармонійні, але сповнені життя звуки розігнали моторошну мелодію, змусивши команду повернутися до реальності.

Саме в цей момент вартовий на щоглі, що ледь виднівся у тумані над ними, закричав пронизливим, повним жаху голосом:

— Тінь! Прямо по курсу!

З туману, наче жахливе видіння, виринув обрис. Величезний, пошматований корпус військового галеона, що сидів на гострій, як ікло, скелі. Його щогли були зламані, а вітрила висіли сірим лахміттям. Але це був лише початок. Коли вони пропливли повз нього, з імли почали виринати інші кораблі.

Вони потрапили на цвинтар.

Ціле кладовище кораблів, що знайшли тут свою погибель. Торгові шхуни, військові фрегати, піратські бриги — десятки суден з різних епох стирчали з води під неймовірними кутами, утворюючи лабіринт смерті. На одному з них Ліріс з жахом упізнала знайомий герб. Фрегат Гільдії. Новіший, досконаліший за той, що переслідував їх. Він був розламаний навпіл.

Вони йшли вузьким проходом між уламками, що ледь виднілися в тумані.

— Скелі! Прямо по курсу! — знову закричав вартовий, його голос зривався на паніку.

Штурман інстинктивно почав повертати кермо, щоб уникнути зіткнення, яке здавалося неминучим.

— Ні! — крикнула Ліріс, не відриваючи очей від карти. Сяюча лінія на ній не відхилялася ані на міліметр. — Прямо! Тримати курс!

Усі завмерли. Повернути — означало послухатися очей і здорового глузду. Йти прямо — означало довіритися магії і дівчині, що тримала її в руках. Вибір був за капітаном.

На одну пекельну мить на обличчі Дрейвена відбилася вся його внутрішня боротьба. Його інстинкти, його досвід, усе його єство кричало: "Повертай!".

Він подивився на Ліріс. На її бліде, зосереджене обличчя, на непохитну впевненість в її очах, на рівне, спокійне сяйво карти.

І він зробив свій вибір.

— Тримати курс! — прогримів його наказ, перекриваючи панічні вигуки.

«Нічний Яструб» летів прямо на чорну, мокру громаду скелі, що виринула з туману. Команда заплющила очі, чекаючи удару. Ліріс відчула, як у неї всередині все похололо.

Пролунав оглушливий скрегіт металу по каменю. Ніс корабля пройшов за лічені сантиметри від скелі, і лише металева обшивка, якою, як виявилося, був укріплений корпус «Яструба», врятувала їх, здершись з огидним вереском, але витримавши.

Вони пройшли.

Корабель виринув у відносно чистий простір. Небезпека минула. Команда повільно видихнула, не вірячи у свій порятунок.

Ліріс, тремтячи від пережитої напруги, опустила карту. Її погляд зустрівся з поглядом Дрейвена. Він дивився на неї через усю палубу. У його очах більше не було ні скепсису, ні зневаги. Лише щось нове, глибоке і незбагненне.

Це була не просто повага. Це був початок довіри. Крихкої, як перший лід, але справжньої.