Розділ 7. Примарні Вогні

Наступні три дні «Нічний Яструб» йшов у повній тиші. Здавалося, сам океан затамував подих, проводжаючи їх у заборонені води. Небо затяглося сірою пеленою, що не розсіювалася ані вдень, ані вночі, перетворюючи час на тягучу, одноманітну ріку. Хвилі стали пологими, майже маслянистими, і корабель ковзав по них без жодного сплеску, наче привид.

Команда стала ще мовчазнішою. Ліріс бачила, як моряки кидають тривожні погляди на туман, що клубочився на горизонті, і непомітно торкаються оберегів на шиї. Вона чула уривки їхнього шепоту про кораблі, що зникли в цих водах, про дивні вогні, що заманюють судна на скелі, і про тишу, яка зводить з розуму.

Але Ліріс не відчувала страху. Вперше за довгий час вона відчувала себе на своєму місці. Кожен день вона проводила на палубі, вдихаючи солоне повітря і роблячи замальовки у своєму блокноті. Вона відмічала все: форму хмар, колір води, дивні, гострі, як зуби, скелі, що почали з'являтися з туману, коли вони наблизилися до архіпелагу Примарних Вогнів. Це було в її крові — фіксувати незвідане, перетворювати хаос на карту.

Одного разу, коли вона сиділа, спершись на борт, і намагалася вловити обриси особливо дивної скелі, схожої на кістляву руку, поруч виросла тінь.

— Твоя лінія горизонту завалена, — пролунав знайомий низький голос.

Дрейвен стояв, схрестивши руки на грудях, і дивився на її малюнок. Ліріс спалахнула, але не від сорому, а від роздратування.

— Я малюю для себе, а не для Адміралтейства, капітане.

— Погана звичка веде до поганих карт, — безпристрасно зауважив він. — Карта — це точність. Інструмент, а не мистецтво. Одна невірна лінія може коштувати життя цілій команді.

— А може, карта — це історія? — парирувала вона, піднявши на нього очі. — Історія про те, що бачив той, хто був тут першим. Вона має передавати не лише координати, а й дух місця. Батько казав, що хороша карта має попереджати про рифи не лише символом, а й самою тривожністю своїх ліній.

Він дивився на неї кілька секунд, і в його погляді промайнуло щось невловиме.

— Твій батько був поетом, який видавав себе за картографа. Це його і згубило.

Він уже хотів піти, але затримався.

— Але... — він кивнув на її блокнот, — рука в тебе тверда. Продовжуй. Це може стати в пригоді.

І він пішов, залишивши Ліріс наодинці з її думками. Це була перша крихта визнання, кинута з такою зневагою, що вона відчувалася майже як комплімент.

На вечір третього дня вони прибули. «Нічний Яструб» увійшов у лагуну, оточену чорними скелями, і завмер на абсолютно дзеркальній воді. Туман тут був густим, але він не лякав, а заворожував. З нього і з-під води почали з'являтися ті самі Примарні Вогні.

Це було видовище неземної краси. Сфери блідо-зеленого, блакитного та фіолетового світла безшумно плавали в повітрі та у воді, пульсуючи в повільному, гіпнотичному ритмі. Вони освітлювали скелі, створюючи химерні тіні, і відбивалися в очах команди, що мовчки висипала на палубу, щоб побачити це диво.

— Що це? — прошепотіла Ліріс, підійшовши до Дрейвена, що стояв біля штурвалу.

— Фосфоресцентний газ, що виходить зі скельних розломів, — тихо відповів він, не відводячи погляду від вогнів. — І планктон у воді, що реагує на нього. Наука. Але моряки воліють вірити, що це душі потонулих тут рибалок.

Вони чекали. Час, здавалося, зупинився. І ось, у розриві хмар, що на мить розійшлися, ніби театральна завіса, з'явилося воно. Око Дракона. Яскрава, червона зірка Антарес, що висіла прямо над ними, наче крапля крові на чорному оксамиті.

— Час, — ледь чутно промовив Дрейвен.

На дзеркальній гладі води з'явилося її ідеальне відображення. І в ту ж мить довга, чітка тінь від грот-щогли впала на поверхню, перетворившись на темну стрілу, що вказувала шлях у найгустішу частину туману між двома скелями.

Ліріс тремтячими руками дістала свою половину карти.

І сталося диво.

Щойно світло відбитої зірки торкнулося пергаменту, сріблясті лінії на ньому спалахнули теплим, живим світлом. Карта ожила. І від самого краю розриву, наче виткана з чистого світла, почала рости нова лінія — тонкий, пульсуючий промінь, що простягнувся вперед, точно повторюючи напрямок тіні від щогли.

Вона вказувала шлях.

Уся команда мовчки спостерігала за цим. Наука закінчилася. Почалася магія.

Дрейвен довго дивився на сяючу карту в руках Ліріс, потім перевів погляд на темний, туманний прохід, куди вказувала тінь. На його обличчі не було ні страху, ні здивування. Лише глибока, похмура рішучість.

— Штурман, — тихо, але владно промовив він. — Курс точний, як тінь.

«Нічний Яструб» повільно розвернувся і, мов справжній привид, увійшов у туман, з якого, за легендами, не повертався ще жоден корабель.