Розділ 4. Угода в Тіні Яструба

Ліріс ступила на палубу «Нічного Яструба», і її миттєво огорнула дивна тиша. На відміну від галасливих торгових чи військових суден, тут панував майже примарний спокій. Кілька постатей, що безшумно рухалися в тіні, були радше частиною корабля, ніж його командою. Вони працювали злагоджено, з мовчазною ефективністю, що лякала більше, ніж будь-які піратські крики. Цей корабель не просто плавав — він полював.

Дрейвен провів її до каюти в кормовій частині, не промовивши ані слова. Двері з темного дерева відчинилися без скрипу, відкриваючи його лігво.

Каюта була відображенням свого господаря. Велика, але аскетична. Ніяких предметів розкоші, лише бездоганна, функціональна якість у всьому. Величезний стіл, завалений морськими картами, але кожна з них лежала у строгому порядку. Полиці з книгами, де поруч із трактатами з навігації та астрономії стояли томи давньої історії та філософії. На стіні, на оксамитовій підкладці, висів єдиний предмет, що можна було назвати прикрасою — довгий, вузький меч із темної сталі з руків'ям, обплетеним шкірою морського змія. Повітря було просякнуте запахом озону, дорогого тютюну та старовинних книг. Тут панували порядок і дисципліна.

— Сідай, — кинув він, вказуючи на міцне дерев'яне крісло. Сам він залишився стояти, спершись на край столу і схрестивши руки на грудях. Він повністю контролював простір. — Тепер розповідай. І май на увазі, я ненавиджу казки.

— Це не казка, — твердо відповіла Ліріс. Вона поклала свою сумку на коліна, але не поспішала її відкривати. — Весперія існує. І я знаю, як її знайти.

— Справді? — в його голосі пролунав відвертий скепсис. — Сотні капітанів, десятки експедицій Гільдії з найкращим обладнанням зникли безвісти, шукаючи цей міфічний острів. А маленька дівчинка, що втекла з портових нетрів, раптом знає шлях? Слова — це вітер, Ліріс. Мені потрібні докази.

Вона витримала його пронизливий погляд. Це був її момент. Вона обережно дістала зі схованки за пазухою згорток пергаменту і поклала його на стіл.

— Ось, — промовила вона. — Перша половина Карти Забутих Вітрів.

Дрейвен повільно нахилився. Його очі уважно, міліметр за міліметром, вивчали пергамент. Він не торкнувся його, але Ліріс бачила, як у глибині його сірих очей промайнув вогник професійного інтересу.

— Цікава річ, — нарешті вимовив він, випроставшись. — Магічне плетиво, не інакше. Лінії живі. Але це, — він легенько стукнув пальцем по столу біля карти, — лише половина. Абсолютно марна половина. Вона веде в нікуди. У Море Забуття, звідки ще ніхто не повертався.

— Друга половина знайдеться, — з надією промовила Ліріс.

Він гірко посміхнувся. — "Знайдеться"? Дитяча віра. Ти хоч уявляєш, у що вплуталася? Гільдія тепер іде за тобою по п'ятах. Не тому, що ти вкрала якусь дрібничку у старого крамаря. А тому, що в тебе є це. Вони не зупиняться. Вони розчавлять тебе, як комаху, і заберуть те, що вважають своїм. Тобі потрібен не просто корабель. Тобі потрібен привид, тінь, якої вони не зможуть упіймати. І це коштує дорого. Набагато дорожче, ніж ти можеш собі уявити.

Його слова були холодні та різали, як скло. Надія в душі Ліріс почала згасати. Він мав рацію. Вона була сама проти цілого світу.

І тоді вона дістала свій останній козир.

Вона поклала на стіл поруч із картою потертий шкіряний щоденник.

— У мене немає грошей, капітане. Але в мене є ім'я. Мого батька звали Ронан. Він був картографом. І, здається, він був вашим другом.

Ім'я "Ронан" прозвучало в тиші каюти, як удар дзвону.

Кам'яний вираз обличчя Дрейвена вперше здригнувся. Його очі на мить втратили свою крижану байдужість, і в їхній глибині Ліріс побачила щось схоже на біль. Він повільно простягнув руку і взяв щоденник. Він не відкрив його. Він просто провів пальцями по знайомій палітурці.

— Ронан... — тихо, майже пошепки промовив він. І в цьому єдиному слові було все: давня дружба, гіркота втрати і невисловлені докори. Він підняв на неї погляд, і тепер він дивився не на "проблему", а на доньку свого друга. — Він був найкращим навігатором, якого я знав. І найбільшим дурнем. Я казав йому, що Весперія — це могила. Він не послухав.

— Він вірив, що знайде щось важливе для всього світу, — захищаючись, сказала Ліріс.

— Він знайшов лише смерть, — різко відрізав Дрейвен, повертаючи собі контроль. Він поклав щоденник на стіл. — І залишив свою доньку розбиратися з його боргами.

Він довго мовчав, дивлячись на карту. Потім обвів каюту поглядом, ніби шукаючи відповідь у тінях.

— Добре, — нарешті промовив він. Його голос знову став холодним і діловим. — Я візьмуся за це. Але не через дружбу і не через старі борги. Це ділова угода. І ось мої умови.

Він втупив у неї свій важкий погляд.

— Перше: я капітан. На цьому кораблі моє слово — закон. Усі рішення приймаю я. Без винятків.

— Друге: ти не пасажир. Ти — член команди. Картограф. Ти працюватимеш, щоб заслужити своє місце на борту.

— Третє: якщо ми знайдемо "Золотого Грифона" або будь-які інші скарби, я вирішую, як їх ділити. Твоя частка буде справедливою, але останнє слово за мною.

— І останнє, — він зробив крок до неї, і Ліріс мимоволі втиснулася у крісло, — ти не створюєш мені проблем. Жодних контактів на березі, жодних розмов про нашу мету з командою. Ти — тінь на борту моєї тіні. Зрозуміло?

Ліріс дивилася в його сірі, безжальні очі. Це була не угода. Це була капітуляція. Але це був її єдиний шанс.

— Зрозуміло, — ледь чутно промовила вона.

— Добре, — він кивнув, ніби щойно уклав угоду про перевезення вантажу. — Боцман покаже тобі твою каюту. Вона не така простора, як ця.

Він підійшов до дверей і відчинив їх.

— Відпочивай, картографе. На світанку ми знімаємось з якоря. І спробуй не впасти за борт до того часу.