Розділ 3. Причал Вдівця

Дахи Порто-Фрей були для Ліріс другою картою міста, яку знала лише вона. Під покровом ночі вона рухалася ними, мов нематеріальний дух, перестрибуючи з черепиці на черепицю, ковзаючи по карнизах, щомиті ризикуючи зірватися у темні провалля провулків. Це був шлях на свободу, і водночас шлях у пащу лева. Її метою були Нижні Доки — виворіт міста, де закони Гільдії та Портової варти поступалися одному-єдиному закону: праву сильного.

Якщо «Нічний Яструб» і існував, він міг ховатися лише там.

Злізши по ринві на землю, вона опинилася у зовсім іншому світі. Повітря тут було густим і важким, просякнутим запахами гнилих водоростей, дешевого джину та відчаю. Ліхтарі тут не горіли — їх розбивали задля розваги. З темних дверних прорізів таверн, чиї назви були давно стерті часом і бійками, виривалися п'яні крики, звуки розбитого скла та хрипкі мелодії розстроєних мандолін. У тінях ворушилися постаті, що оцінювали кожного перехожого на предмет легкої наживи.

Ліріс накинула на голову каптур свого старого плаща, намагаючись стати непомітною, розчинитися у цьому людському морі знедолених. Вона знала, що пряме запитання про «Нічного Яструба» приверне непотрібну увагу. Такі кораблі не люблять цікавих. Тому вона обрала іншу тактику.

Її ціллю стала таверна «Кістяний Компас» — місце настільки похмуре, що сюди не наважувалися заходити навіть патрульні. Ліріс сіла за найдальший столик у кутку, замовила кухоль найдешевшого пива, яке було більше схоже на оцет, і почала слухати. У таких місцях інформація була валютою, і вона літала в повітрі, наче спори цвілі.

Минуло майже дві години. Вона вже збиралася йти, втративши надію, коли до таверни, хитаючись, зайшли двоє докерів. Вони голосно сперечалися про програну партію в кості.

— …кажу тобі, цей Тінь — сам диявол! — гаркнув один. — Він забрав увесь наш улов шовку за таку ціну, що нам ледь вистачить на погану випивку!

— Тихо ти, йолопе! — зашипів другий, злякано озираючись. — Хочеш, щоб його люди відрізали твого язика? Його «Яструб» стоїть на Причалі Вдівця. Краще обходити те місце десятою дорогою, поки він не відплив.

Серце Ліріс шалено забилося. Причал Вдівця. Найвіддаленіший і найнебезпечніший пірс у гавані, що тримався на чесному слові та впертості чайок. Місце, куди скидали контрабанду і звідки кораблі вирушали в один кінець.

Вона залишила на столі мідяк і непомітно вислизнула з таверни.

Причал Вдівця виправдовував свою назву. Він стояв самотньо, оточений скелетами старих рибальських човнів. Туман, що підіймався з води, чіплявся за прогнилі палі, наче савани привидів. І в кінці цього причалу стояв він. «Нічний Яструб».

Він не був схожий на жоден корабель, який Ліріс бачила раніше. Чорний, як сама ніч, з вузьким, хижим корпусом, що нагадував морського дракона. Жодних прапорів, жодних розпізнавальних знаків. Його єдиною прикрасою була фігура на носі — майстерно вирізаний яструб з розпростертими крилами, готовий до нападу. Корабель був тихим і темним, лише один ліхтар ледь освітлював трап. Він не стояв на якорі; він чатував.

Ховаючись за стовпом, Ліріс спостерігала. На палубі з'явилися троє чоловіків, що зійшли з корабля. Вони оточили четвертого, що стояв до неї спиною біля трапу. Це був він. Капітан.

— Нас не влаштовує ціна, Тінь, — просичав один з трьох, кладучи руку на ефес меча. — Ми домовлялися про інше.

Капітан не ворухнувся. Він був високий, і навіть у темряві відчувалася його грізна, спокійна сила.

— Я заплатив рівно стільки, скільки коштує крадений шовк з дірками від стріл, — його голос був низьким, спокійним, наче оксамит, під яким ховають лезо. — І стільки, скільки коштує моє мовчання про те, у кого ви його вкрали.

— Ти нам погрожуєш?

Не встиг контрабандист договорити, як капітан зробив невловимий рух. Пролунав короткий металевий дзвін. Меч, який чоловік щойно намагався оголити, вилетів з його руки і, обертаючись у повітрі, встромився у дошки причалу за кілька сантиметрів від його ноги. Двоє інших миттєво відступили, піднявши руки.

— Я не погрожую. Я веду справи, — сказав капітан Тінь, повільно обертаючись. — А тепер забирайтеся з мого корабля і з мого причалу.

Трійця, підібравши меч, майже бігом зникла у тумані.

Капітан залишився стояти один, дивлячись їм услід. Світло ліхтаря вихопило його обличчя: гострі риси, темне волосся, посічене вітром, і очі, що здавалися прірвами. Це було обличчя людини, яка бачила забагато і вірила замало.

Ліріс зробила глибокий вдих, збираючи всю свою мужність. Вона розуміла, що просити про допомогу такого чоловіка — все одно що просити вовка порятувати вівцю. Але іншого вибору в неї не було.

Вона вийшла з тіні.

Скрип дошки під її ногою змусив його миттєво обернутися. Його рука вже була на ефесі зброї, а погляд став гострим, як у хижака. Він оглянув її з ніг до голови — маленьку, рудоволосу, у старому плащі, що притискала до грудей полотняну сумку.

— Загубилася, дівчинко? — його голос був низьким та оксамитовим, але з металевими нотками.

Ліріс випросталася, миттєво збираючи докупи всю свою відвагу.

— Мене звуть Ліріс. І я не загубилася. Я прийшла до вас у справі, капітане…

— Тінь, — перебив він. — Для таких, як ти, просто капітан Тінь.

— Що ж, капітане Тінь, — вона з викликом підняла підборіддя, — у мене є те, що вам потрібно. І, як не прикро це визнавати, у вас є те, що потрібно мені. Пропоную угоду.

Він повільно обійшов її, розглядаючи, як рідкісну диковинку. На кутиках його губ з'явилася ледь помітна, саркастична посмішка.

— Угоди, дівчинко, я укладаю лише тоді, коли вони вигідні мені. А дивлячись на тебе, я бачу лише проблеми. Великі, рудоволосі, веснянкуваті проблеми.

Ліріс спалахнула. Ах ти ж похмурий, самовдоволений індик!

— Ці "проблеми", капітане, можуть привести вас до скарбу, про який ви навіть мріяти не сміли. Якщо, звісно, у вашому крижаному серці ще залишилося місце для мрій... про легендарну Весперію.