Пролог

Десять років тому. Море Забуття, борт «Зоряного Мандрівника».

Тиша була першою ознакою біди.

Не та тиша, що буває у штиль, коли чутно ледь вловимий плескіт води. Ця тиша була важкою, густою, немов світ за межами корабля застиг у бурштині. «Зоряний Мандрівник» не гойдався на хвилях; він застиг у воді, чорній і нерухомій, як скло. Навіть вітер, здавалося, боявся дихати в цьому проклятому місці.

У каюті, освітленій єдиною лампою, Ронан схилився над щоденником. Його пальці міцно стискали перо, намагаючись побороти тремтіння, що йшло не від холоду, а від глибинного, первозданного страху. Він писав, і кожне слово було кроком у вічність.

«Моя маленька Ліріс,

Якщо ти це читаєш, значить, море забрало мене. Але знай, це було не звичайне море. Ми увійшли в тишу два дні тому. Зірки над головою — чужі. Це не ті сузір'я, які я вчив тебе розпізнавати. Вони дивляться холодно, байдуже, наче очі мерців.

А ще тут є пісня. Ледь чутна, вона просочується крізь обшивку, крізь саме повітря. Команда називає її "Корабельна колискова". Вона не лякає, ні. Вона заспокоює. Заколисує. Двоє матросів просто лягли на палубі і заснули. Ми не можемо їх розбудити. Їхні обличчя спокійні, майже щасливі. І це лякає мене більше за будь-який шторм.

Це Весперія. Вона не хоче, щоб її знаходили. Вона співає світові, щоб той забув про неї. Але Карта... Карта — це камертон. Вона не вказує шлях, вона вібрує у відповідь на цю пісню, дозволяючи йти крізь ілюзії.

Ронан різко підняв голову. Пісня стала гучнішою. Тепер вона лунала не ззовні, а ніби зсередини самого корабля, з кожної дошки і тріски. Він швидко перегорнув сторінку.

«Золотий Грифон — це не скарб, Ліріс. Це серце острова, його пам'ять. Гільдія не повинна до нього дістатися. Вони хочуть змусити Весперію замовкнути назавжди, підкоривши її силу. Не дозволь їм...»

Він не став дописувати. Часу не залишилося.

Рішучим рухом він закрив щоденник. Поруч на столі стояла невелика скринька, не більше ніж для інструментів картографа. Але вона була зроблена з блідої, майже білої деревини, що не росла в жодному відомому лісі, і вкрита срібними рунами, які тьмяно світилися у світлі лампи. Це був його родинний оберіг, скринька зі Сторожового Дерева, що не знала ані гниття, ані вологи.

Ронан обережно поклав щоденник і свою половину Карти всередину. Потім дістав з-за пояса маленький ритуальний ніж, заплющив очі й різонув по долоні. Крапля густої крові впала на центральну руну на кришці скриньки. Руна спалахнула на мить яскравим срібним світлом, і ледь чутне клацання сповістило, що магія збереження активована. Тепер цей вміст був захищений від часу та стихій.

Саме в цю мить корабель здригнувся. Не від удару, а від глибокої, вібруючої ноти, що пройшла крізь корпус. Дерев'яні балки застогнали. По стінах каюти побігли тонкі зеленуваті лінії фосфоресцентного світла. Корабель помирав, розчиняючись у магічній колисковій.

Ронан не вихопив шаблю. Він знав, що проти цієї сили зброя безсила. Замість цього він підняв запечатану скриньку і щосили штовхнув її до ілюмінатора, розбиваючи товсте скло. Скринька вилетіла назовні й беззвучно зникла у чорній, мов чорнило, воді.

Останній батьківський обов'язок було виконано.

Він випростався, дивлячись на двері своєї каюти. Зеленувате сяйво на них згущувалося, деревина повільно перетворювалася на порох. Пісня була вже всередині.

Ронан спокійно чекав.

А глибоко під ним, у тиші, що вбивала, маленька скринька зі Сторожового Дерева повільно опускалася на дно. Вона опускалася все глибше, надійно оберігаючи останній батьківський лист.

Чекаючи.