150. КОСТЮМ, ЯКИЙ ТРЕБА ЗНЯТИ

с. Теплик, Вінниччина

У Теплику стоїть старий народний театр. Здалеку він виглядає так, ніби готується впасти, але підходиш ближче — і ні, стоїть собі, тримається на власному характері. Селяни кажуть: «То не театр, то впертість у штукатурці».

Всередині пахне пилом, сценою і трохи котами (ніхто не зізнається, але всі знають, що вони там живуть). А в коморі за кулісами висить костюм. Один-єдиний. Сірий, потертий, але з ґудзиками, які вперто блищать, наче щойно з магазину.

— То чейсь реквізит? — питав приїжджих дядько Гриць, колишній актор.
— Та який там реквізит. То, кажуть, правда з тебе витрушує, — відповідає баба Палажка.
— Як це?
— Вдягаєш — і вже не вдаєш. Стаєш тим, ким є насправді. А то ще, боронь Боже, заговориш щиро.

Максим, реставратор із міста, нічого того не слухав. Йому дали завдання підлатати театр. Він серйозний, мовчазний, любив документи й рівні лінії. Але якось уночі, перебираючи реквізит, побачив костюм. «Еге ж, перевірю», — подумав. І вдягнув.

Спершу нічого. А потім — бац! — захотілося танцювати «гопака» прямо серед комори. Він і затанцював. А тоді ще й заспівав щось на кшталт:
— Я люблю булочки, булочки люблю я!
(Що для людини, яка досі говорила лише «так, проект здамо вчасно», було культурним шоком).

Наступного дня Максим уїхав на роботу й заявив:
— Я кину офіс. Піду пекти булочки. У мене тісто краще виходить, ніж звіти.

Усі спершу перелякались, а потім почали аплодувати. Дядько Гриць — особливо, бо давно мріяв про безкоштовні рогалики.

Та костюм мав свою силу. Коли його приміряли інші, теж видавали дивне:

• Вчителька історії зізналася, що мріє стати ді-джеєм і грати на дискотеках.
   
• Сусід заявив, що хоче вивчити французьку, бо «песиміст» звучить значно романтичніше за «буркотун».
   
• А наречена з сусіднього села раптом сказала: «Не хочу я того Василя. Хочу в море!»
   

І все це — в театрі, під оплески.

Але жартувати з костюмом не варто. Бо якщо довго його не знімати — починаєш забувати, ким прикидався раніше. І тоді застрягаєш десь посередині: уже не бухгалтер, але ще не пекар. Ні туди, ні сюди.

Кажуть, що одного разу костюм так і залишився на комусь. І тепер уночі по театру ходить дивний чоловік: співає, жартує, а вранці його ніхто не впізнає.

P.S.
У Теплику є костюм, який не дає ролі, а здирає маску. Якщо ти його вдягнеш — готуйся. Бо завтра ти можеш бути пекарем, ді-джеєм чи навіть самим собою. Найстрашніше з усіх ролей.