149. МІСТ, ЩО НЕ ПАМ’ЯТАЄ

с. Ізки, Закарпаття

У горах села Ізки стоїть міст через річку Репинку. Старий, кам’яний, трохи викривлений від часу, але такий міцний, що навіть повінь 1947-го не змогла його зрушити. Селяни жартували: «Той міст пережив і мадярів, і москалів, і колгосп — то й нас переживе».

Та серед жартів завжди звучала одна засторога:
— Удень ходи, хоч три рази. Але опівночі — обережно. Бо міст пам’ятає каміння, та не імена.

Кажуть, якщо перейти його рівно в дванадцятій, забудеш одне ім’я. Завжди те, що болить найбільше.

Сашко, студент з міста, приїхав у гості до діда. Він почув цю легенду й вирішив перевірити. «Що за маячня, — подумав він, — у наш час забобони ще тримаються». Та цікавість перемогла.

Тієї ночі він вийшов із хати, коли все село вже спало. Ліхтар не взяв — місяць світив яскраво, а річка під ним шуміла, немов наспівувала свою стару пісню.

Сашко ступив на міст. Каміння холодне, шорстке, волога повзла в ноги. Перша половина — нічого. Він навіть розслабився. «Ось і все, легенди — нісенітниці».

Але на середині раптом мороз пробіг по шкірі. Стільки разів він чув, що тут «щось відбирає». І в ту ж мить його обдало відчуттям порожнечі. Коли ступив на останній камінь і зійшов на берег, він уже не міг пригадати… кого саме він так довго згадував щодня. Було відчуття втрати, але без імені. Як шрам без болю.

Наступного ранку Сашко зустрів старого Михайла, що сидів біля крамниці.
— Ти був на мості? — запитав той, прищурившись.
— Був… І щось забув. Але не знаю, що саме.
— Та й я колись так. Її ім’я забув, — зітхнув Михайло. — І наче легше стало дихати. Але щоночі інколи прокидаюсь і хочеться крикнути… тільки не знаю, кого.

Інші теж розповідали свої історії.
Один чоловік забув ім’я того, кого зрадив.
Жінка — дитини, яку так і не народила.
Хтось інший — самого себе, того хлопця, що ще мріяв і сміявся без причини.

То було не визволення. То було радше перезавантаження. Наче натиснути “reset” — але без кнопки «скасувати».

Кажуть, якщо дуже захочеш згадати, мусиш перейти міст знову. І не один раз. Десятки ночей поспіль. Та лише якщо справді готовий прийняти пам’ять зі всім її болем, ім’я повернеться. Або… ні.

Дехто пробував. Один молодик ходив сорок ночей — і нічого. Інший згадав на десяту — й посивів того ж дня. Третя так і лишилася стояти на середині мосту, ні вперед, ні назад — бо не знала, чи хоче пам’ятати.

Селяни кажуть, що міст не злий. Він просто бачить, коли ти вже не можеш тягти свій камінь далі. Тоді він забирає одне ім’я — щоб ти міг іти легший.

P.S.
У Ізках є міст, що не пам’ятає за тебе. Але не тому, що злий. А тому, що знає: іноді тягар минулого більший за людину. І якщо забулося якесь ім’я — це знак. Не що тебе зламали. А що ти нарешті відпустив.